ІІІ

В суботу, як завжди, я забирав Оксану з фітнесу. На дворі було сиро, дув такий вітер що здавалось шви в курточці не зшиті, і бридке вологе повітря гуляє під одягом. Машина не встигла нормально прогрітися, бо до фітнес-центру мені п’ять хвилин їзди. Тож я вирішив почекати в середині, на м’яких стільчиках досить комфортно можна почекати, а спортсменки, що снують не дадуть засумувати письменнику, який кожну особистість приміряє в лекалу свого твору.

З дальшого кінця коридору вийшли дві дівчини. Я вже був намірився вигадати для них фактуру, як то дитинство, чим займаються, чоловіка… одним словом надати об’єму героїням ненаписаного роману. Але за мить зрозумів, що нічого вигадувати не треба. Я їх знаю.

В чорному еластичному костюмі, що складався з обтягуючих довгі ноги з міцними стегнами, штанів - тайтсів,  та коротенького топу над яким хапала повітря при кожному кроці зваблива заглибина між грудьми, йшла Оксана. Її знебарвлене рівне волосся струменіло до низу, гармонізуючи з чорним одягом. Поруч така ж струнка і висока йшла Ганна. У неї навпаки був світлий одяг – шорти до середини литок та майка нижче поясу, а волосся темне, закинуте через плече і стягнуте червоною стрічкою. Вони посміхались одна одній і дивились і невимушено про щось розмовляли, так наче зустрілись давні приятельки.

-        Любий, привіт – Оксана нагородила мене масним поцілунком – це Ганна. Вона новенька в нашій групі.

Я розгубився. Вдати що ми не знайомі? Сказати, що знайомі? І так і інакше ризикую видатись не щирим. Проте на мою відповідь ніхто не очікував.

-        Ми зараз в душ – продовжила Оксана – потім перевдягнемось, а потім треба проїхатись в магазин зі спортивним одягом. Треба дещо придбати. Зачекаєш трішки?

Я відкрив рота аби сказати «звісно» та ніхто не чекав моєї відповіді. Дівчата вже перешіптуючись зникали за одними з незліченних дверей. «Зачекаєш трішки» це якщо час вираховувати у звичних для мене одиницях – одна невеличка повість. Шкода що блокнот в машині залишився.

Здається, я пригрівшись в кріслі задрімав, бо не пам’ятаю як Оксана з Ганною підійшли до мене і легенько турнувши в плече підігнали, бо магазин же не цілодобовий, тож нема коли куняти, треба рухатись, аби все встигнути. Бо так можна і все життя проспати.

Поки їхали до магазину, пічка прогріла салон автомобіля, тому я не пішов всередину, а відтягнувши крісло якнайдалі, випроставши ноги дістав блокнот і почав робити нотатки до своєї майбутньої книги

Річ у тому, що в коридорі фітнес-центру, мені наснилось якась членистонога істота з посмішкою на спині. І ось вона всіма своїми лапами, а лап у неї чомусь сім, маніпулює нами, людьми. Одна лапа – одна людина. Ця істота як досвідчений маніпулятор відпускає нитку, даючи чоловіку чи жінці ілюзію свободи, проте коли здається, що ціль ось-ось досягнута істота скеровую людину в інший бік, або ж просто відкидає назад. Дивний сон, проте треба записати. Та рука замість літер чомусь виводить зображення цієї істоти такий собі зловісно усміхнений павук виходить, в якого в руках людські долі…

Я здригнувсь, коли відкрились двері автомобіля. Дівчата повернулись з покупками. На диво швидко.

-        Уявляєш – каже мені Оксана, очі блищать, в голосі відчувається зацікавленість і здивування – Ганна знайома з Мариною. З твоєю Мариною. А я ні! Тож аби виправити цю несправедливість ми завтра всі вечеряємо у Ганни вдома. Ти любий, теж запрошений.