І

Що б ви очікували побачити у відьми в квартирі? Особисто моя фантазія малювала якийсь кришталевий шар на столі, чи може кажани під стелею, а ще на стінах на вірьовці сушені жаби. Ну і різні там трави.

Проте квартира виявилась самою звичайною, без будь-яких відьомських атрибутів. Ба більше на столі стояв ноутбук, перед яким лежали сучасні електронні цигарки. На екрані графіки, цигарки пошматовані вздовж і поперек. Зрозуміло, що людина проводить якусь дослідницьку роботу.

-        Я взагалі-то інженер – кажу, аби розпочати розмову – можу допомогти.

Киваю на цигарки. Я і справді інженер. Тобто у мене диплом інженера, але працюю я, якщо це можна назвати працею, письменником. Спочатку мене й самого дивувала така, протилежність полюсів. Та згодом зрозумів, що не такі це вже й різні зайняття.

Що робить інженер? Як правило проецирує реальність в креслення. Звісно, дотримуючись певних правил та загальних позначок. Письменник теж описує проекцію навколишнього. І теж маються певні правила хоч і не писані. Іронія, неписані правила для письма. Та це дещо занесло. Зі мною буває.

-        Дякую. Та навряд чи допоможете, мене не цікавить технічна сторона, тут інше. Я хочу допомогти одній людині… Та не буду обтяжувати вас. [1]

Голос приємний і молодий. Десь за тридцять, але не більше п’ятдесяти. Роздивитись жінку не вдається, бо на лобі у неї світиться ліхтарик, схоже вона одягла його аби краще роздивитись деталі тих цигарок і не вимкнула. Тепер в напівтемряві квартири вона чудово бачить мене, мені ж доводиться задовольнятися загальними рисами, а ще голосом. Отже, по голосу жінці ледь за тридцять, але те як вона вдумливо розмовляє, як економне рухається підказує, що мені що за сорок. Ну от знову відволікся…

-        Мені здається – каже жінка – ви мене чуєте? Звідки ви дізнались про мене, адже про мене ніхто не знає в цьому місті. Та й взагалі я не практикую вже давно.

-        Мішка, Коротун Міша мені про вас розповів, сказав що можете допомогти. Ее як власне до вас звертатись?

-        Ганна. Я б відмовила будь-кому, бо кажу ж не практикую. Та Міші не можу відмовити. Я винна перед ним… Та це я знову вас обтяжую своїми проблемами, а у вас і своїх вистачає, я так розумію. [2]

Власне проблема в мене була одна. Тобто, дві, але виливались в одну. Ні не так. У мене дві приємності, які зливаються в одну проблему. Одну приємність звуть Маринка, іншу Оксанка. Це мої подруги. Коханки, якщо прямим текстом. Але не подумайте, що я як той бабій тихцем бігаю від однієї до іншої. Ні. Не тихцем. Вони знають одна про одну. Субота та неділя належать Оксанці, з понеділка до середи я весь Маринин. Четвер та п’ятниця в мене робочі дні. Працюю, пишу.

Я б радо залишився з однією, аби в ній зійшлись Оксанчина пристрасть та Маринина чуттєвість. Та либонь так не буває. Тож я маю шалений секс, до вивихнутих суглобів та розтягнутих м’язів на вихідних, та приємну турботу про себе наступними трьома днями.

Як так вийшло, що вони знають одна про одну? Бо я не приховував, але це унікальні дівчата. Оксана вважає, що немає нічого поганого, коли у когось із пари є стосунки ще з кимось. При цьому каже, що у неї нікого немає, бо їй до біса добре зі мною. Я з вами згоден – я щасливчик. Марина ж закохалась в мої книжки. І якби я не написав тих «Шалених безголових» та «Мандруючі інстинктами», то вона б на мене й не глянула. Хоч з виду я наче й нічого так. Під сорок, високий, жодного зайвого кілограма, сірі очі, волосся все на місці. Може й не красень, та поруч зі своїми однолітками вигідно виділяюсь.

Та останнім часом Марина захопилась одним актором театру. Боголюбський чи Боголюбов щось таке. Він зробив їй пропозицію. І закінчилось моє щасливе життя.

Я саме переписувався в меседжері з Мішкою. Він син мого приятеля, непоганий хлопець, але щось там у нього в інституті трапилось, і просив моєї допомоги у написанні реферату по літературі. А в паралельному чаті спілкувався з Мариною.

М. «Актор чи автор? Як мені складно зробити вибір»

Я. «Життя завжди вибір»

М. «Життя підказує, що настав час мені потурбуватись про майбутнє»

Я. «Поясни»

М. «Час виходити заміж»

Я. «Що буде з нами?»

М. «Нас не буде. Хіба якщо ти мене покличеш заміж. Але тоді доведеться кинути Оксану»

Я. «Кохана, я розумію, що це мега егоїстично з мого боку. Але я не можу без жодної з вас. Ви ідеально доповнюєте одна одну. Звісно, що колись доведеться зробити вибір, але я не можу. Дай мені час, прошу»

Паралельно я відписувався Мішці, і заплутавшись останню фразу відправив йому. Він хлопець не дурний, зрозумів все правильно.

-        Тому і порадив мені звернутись до вас, Ганно, еее – я гадав наскільки доречно буде називати її просто Ганна

-        Просто Ганна. Пристрасть така в житті інженерів-письменників, хто б міг подумати.

Вона засміялась. Дзвінко і якось, азартно чи що.

[1] - Більш докладно про ці події в оповіданні "Службовий нероман" циклу "Відьма" 

[2] - Більш докладно про ці події в оповіданні "Одного разу на вулиці степовій" циклу "Відьма"