Зелене

                                          Зелене 

Армія – то окремий, ні на що не схожий світ. Це зовсім не навчально-трудовий табір, з його вишукано-надуманими правилами «буття і свідомості», і навіть  не зашугана дотошним комендантом студентська общага. Це щось інше. Поки що незбагненна на перший погляд, але по вінця заповнююча тебе бентежність, огортаюча  відразу за ворітьми  КПП. Далі казарма, вичищена до блиску, разом з тим, лякаюча  незвичною  чи то відчуженістю, чи то порожнечею.  Ряди  ліжок, бездоганно покритих  одноманітними  ковдрами, з  витікаючими в паралельну  нескінченність білими  смужками на них, біля кожного тумбочка і табурет. Все. Навіть прозоро-чисті вікна пусто і байдуже  споглядають на цю картину.

- Шикуйся! Рівняйсь! Струнко!  - на додачу до незвичного інтер'єру звучать і такі ж команди. Здається, що  нічого іншого, окрім них, тут взагалі не вживається.

   Потім стрижка під «нуль», лазня, і ось вона, твоя перша військова форма. Твої перші кирзачі і онучі, які ти вертиш у руках, не знаючи, з якого боку  і як їх мотати, спідня білизна, яку ти ніколи не носив, новенькі шинелі, без гудзиків та погонів, ремінь з бляхою, яка повинна заміняти тобі дзеркальце. Сержанти  вчать. Їм багато ще чому нас навчати. Бо ж поруч немає мами, яка б підшила  підворотничок чи гудзика, попрасувала  або  відіпрала  «хебешку». Ми, четверо, трохи зверхньо посміхаємось, адже  схожий вишкіл вже проходили у студентських гуртожитках. А от на «жовторотиків», які вперше взяли в руки голку, без сміху  і співчуття  не подивишся. Хтось вголос нагнітає, з жахом розповідаючи спогади свого старшого брата про армійську «дідівщину»,  постійне знущання над новачками, типу миття  туалетів  зубною щіткою,  вся чорна робота та наряди замість «дідів», «підсрачники» і всяке  інше. Але попереду ще карантин та місячний курс молодого бійця, де всі одного призову, і буде змога  огледітися  та підучитися.

   Їдальня   нагадує великий спортзал не тільки за розміром, але й відсутністю  того, специфічного для закладів громадського харчування, смачного запаху  їжі. Та й вона відповідна: борщ  - не борщ, а набір овочів, залитий кип'ятком, каша під назвою «шрапнель», з маленьким шматочком вареного сала.  Звичайно, після  такого частування через годину-півтори  страшенно хочеться їсти, тому шматочок чорного хліба ( білого дають всього один шматочок до компоту чи чаю) завжди в кишені шинелі. Але нічого. Звикнемо.  Як і до відбою о десятій годині  вечора, та підйому о шостій. Першого ж ранку з жахом кидаєшся під оглушливе «Рота підйом!», радієш, що не маєш енурезу, а то було б лихо.

-Розбудить вранці не півень прокукурікав, сержант підніме, як чоловіка!- на пам'ять  приходять спросоння слова з пісні Висоцького.

  Хапаєшся то за кітель, то за штани, плутаєшся в онучах, а сержант вголос відлічує секунди і через сорок п'ять командує «В дві шеренги ставай!». Яке там ставай! Жоден зі ста чоловік до цього не готовий. Зате сержант знає що робити. «Відбій!» - вже спокійнішим голосом командує він, і знову лічить  секунди.  Потім повтор циклу разів п'ять підряд, поки більша частина таки встигає стати у стрій. На невстигаючих дивиться так, неначе священник на віровідступників, яких піддає анафемі. То вже претенденти на «довічний» термін днювального. Далі фіззарядка, а тільки спершу пробіжка. Без тренування і пройти три кілометри  не всі гаразд, а тут пробігти! Ото вже видовище не для слабких нервів, особливо на фініші.

   Але час лікує, навіть мозолі на п'ятах, натерті, здається стальними чобітьми, від неправильно намотаної онучі. Через два тижні ти вмієш все, чи майже все. Звикаєш до чобіт, вони вже ніби м’якші і не такі й важкі,  до пересування тільки у строю,  лячно не кидаєшся  від крику сержанта на підйом, встигаєш роздягнутись і вдягнутись за сорок п'ять секунд. Залишаються  проблемними  тільки  три  кілометри, і то не такими вже важкими, як на початку. Та й на вигляд все більш стаєш схожим на солдата: підворотничок  свіжо виблискує  рівнесенькою  білою смужкою, кітель підтягнутий, штани напрасовані, бляха на ремені грається сонячними зайчиками. Тільки шинель бовтається довгими полами  значно нижче колін, але сержант підрізати не дозволяє.

-Прийдете у підрозділи, там вже будете підрізати.- хитро мружиться і відводить очі.- Якщо, звичайно, буде в тому  необхідність. 

   Потім  урочистий  прийом присяги і розподіл по підрозділах. Ще в перший день прибуття нас попередили, що служитимемо  у досить серйозному війську: ракетних військах стратегічного призначення. У свої петлиці ми закріпили дві схрещені гармати, дивуючись, яке відношення ця зброя має  до ракет. За місячний курс молодого бійця   багато чого розповідали  про ці війська, а після присяги  ми ще й підписали зобов'язання  про нерозголошення  військової  таємниці.  Нас чотирьох, з освітою зв'язківців, направили  у вузол зв'язку ракетної дивізії. Тільки  Микола з Ігорем залишилися  в основному підрозділі, а ми з Віталієм та ще кількома хлопцями, відправились на радіопередавальний центр, який знаходився  десь у нетрях  Біловезької  пущі.

  За всіма правилами військового жанру,  наш підрозділ мав свою кодову назву: « Господарство Зелене», або просто Зелене. Воно й не дивно. За час нашої поїздки, що зайняла більше години, велетенські сосни обабіч дороги не те, що майже закривали небо, але й неначе намагалися дістатися своїм гіллям до пасажирів автомобіля. Із траси машина пірнула ще в густіші зарослі і через  кількасот  метрів  зупинилася перез ворітьми. Якби не солдат, що відчинив ворота, та  ангари з військовими  позначками і такими ж плакатами, могло би здатися, що приїхали ми на якусь лісову базу відпочинку. Казарма, учбовий клас, котельна, кілька двоповерхових, на вид житлових  будиночків, неначе ховалися один від одного поміж   дерев, і тільки вузенькі асфальтовані стежки  тримали їх на прив'язі. Отут нам і належало  «відпочивати» два роки, серед дикої природи та вдалині від цивілізації.