Кутник

Петро важко нахилився, вийняв з пожухлої трави велике яблуко, обтер його об штанину і, відставивши поранену ногу, втомлено опустився на лаву. Все! Далі він не піде. Ось чийсь майже цілий будинок з палісадником та садом. Дах на місці, видиме скло у вікнах ціле. Ну й вистачить… Тут він зупиниться та дочекається подальшої долі.

***

Останні два тижні усі драпали. На Захід до своїх. Хтось вдумливо пакував увесь свій скарб і, заповнивши воза набагато вище за борти, неспішно їхав, скрипучи колесами, хтось мчав без зупинок лише з тим, що встиг схопити зі столу. Петро не втік. Все його минуле місяць тому розмітало вулицею кількома снарядами, а майбутньому нема з чого було зароджуватися. Не було у Петра майбутнього.

У перші дні він ще похмуро тупцював у бруді, збираючи залишки колишнього життя: бронзовий свічник, дивом вціліле сімейне фото в темній рамі, стілець, пом'ятий таз, але вчорашній обстріл знищив і це. Коли, вивергаючи чорний дим, догорів акордеон, що дістався від батька, Петро розвернувся і побрів у бік річки – на Схід. Щоб швидше…

Все, що в нього залишилося від будинку - це витягнута з уламків чайна ложечка з майже нечитаним продавленим написом, що тепер тепер дрімала у внутрішній кишені та складаний ножик, що промацувався правою рукою за суворим сукном штанів.

Він ішов і йшов назустріч чадному жаху, але війна ніби розступалася перед ним. Гримкало десь далеко, за річкою. А потім Петро зайшов у чергове всіма кинуте село і зрозумів, що втомився.

***

Вечірня зоря фарбувала небо в запрані помаранчі. З-за розваленої хати вийшла коза, жалібно замекала, витягнувши морду, але підходити не стала.

Кректячи, Петро розкрив лезо, розрізав яблуко навпіл, з хрускотом відкусив, двома пальцями протер блискучий метал і пішов оглядати будинок.

***

Говорять, найгірше, що може статися, це пережити своїх дітей. Марта й не пережила. Коли прийшла похоронка на сина, вона вирвала на голові половину волосся, потім лягла на м'який матрац, уперла погляд у побілену стелю і більше не встала.

Сина вони народили пізно, на той момент Петро сам встиг повоювати і до життя ставився філософськи. Все буде, що потрібно. А що не потрібно – не буде. Появу дитини сприйняв спокійно, ростив гідно, у військкомат відправив чесно. І звістка про смерть його не вразила. Адже війна. А ось капітуляція та втеча з життя Марти, з якою вони того року відзначили рубінове весілля, вийняла з нього якусь важливу деталь. Такої зради він не очікував. Маховик усередині ще крутився, але на залишковій інерції.

***

У хаті пахло мишами. Нічого дивного. Перші заморозки погнали гризунів усередину жител. По-доброму, з живністю треба було б розбиратися, але Петро тільки посміхнувся.

Безладу не було. Схоже, господарі зібрали все, що вважали за потрібне, і відбули. Коли Петро виймав скло на веранді, щоб зсередини відкрити замок, подряпав палець об цвях. Висмоктуючи кров із ранки, він пройшов через увесь будинок наскрізь, відчинив двері в город і рясно сплюнув бурим. Сіра ділянка землі рудила плямами гарбузів.

Іншим часом Петру було б дивно і соромно так нахабно увірватися в чийсь простір, блукати вдома, розглядаючи фотографії на стінах і висуваючи ящики, усвідомлюючи, що де лежить, якщо знадобиться. Але зараз жодних емоцій не було.

Навпроти входу в будинок у червоному кутку на божниці стояли три ікони. Ліворуч якась трійця за столом, праворуч – діва Марія з немовлям, у центрі – Ісус. Принаймні Петро вирішив, що Ісус. Кому ще там бути? Погляд Спасителя невідступно слідував за Петром по приміщенню і був сповнений докору. А може, це лише здавалося.

Так і не закінчивши розвідку, Петро висунув з-під столу дерев'яний табурет, ґрунтовно вмостився на нього і обернув обличчя до святого лику.

— Що дивишся? Соромно за нас? Треба було як ти, розкинути руки і на хрест залізти замість того, щоб битися? Ну вибач...

***

Коли стемніло, Петро вийшов надвір і прислухався. Вдалині гуркотіли гармати. Чийсь сиплий пес брехав на іншому кінці села. Зовсім близько стрекотіла якась комаха. Смішно, Петро пам'ятав, що процес видавання подібних звуків називається стридуляція, але хто саме тріщить визначити б не зміг. До села вони перебралися лише три роки тому, багато вже освоїли, але хитрощів та специфічних знань було надто багато. І хоча місцеві досить швидко переконалися у працьовитості та старанності всього сімейства, визнавати своїми не поспішали, за очі так і звали їх міськими.

Вийнявши з кущів драбину, Петро приставив її до стіни і, крекчучи, заліз на дах. Ні вогника. Втім, сільські лягають спати рано, світло даремно не палять. Більше бентежило те, що не пахло димом. Та й хрін із ним. З ними. З усіма. Значить, буде його і дім, і село... Або село. Вночі куполів церкви видно не було. Все це ненадовго. Петро закинув голову, глянув на зірки, мерзлякувато зіщулився і почав спускатися.

***