Глава перша і єдина))

Наснився якось мені дуже дивний сон і зараз я б навіть не була впевнена, що то був сон, а не моя неймовірна подорож в якийсь паралельний чудернацький світ. Я так все чітко бачила і відчувала, що просто неможливо назвати ту реальність звичайним сновидінням. Але, щоб часом дах не злетів, будемо іменувати мою подорож звичайним сном.
    Все почалося ще напередодні тієї доленосної ночі, що перевернула мій прагматичний і доволі реалістичний світогляд з ніг на голову. 
   Якось, під кінець робочого дня, коли розумом ти біжиш за смаколиками по магазинам, а тіло ще має відсидіти півгодини в офісі, ми з колегами затіяли суперечкуї. А якщо двома словами, то я зробила спробу пояснити двом запеклим мрійницям шкідливісь їхнього захоплення фентезійною макулатурою, яку вони обговорювали між собою практично кожного дня.
– Треба жити в реальності, а не у вигаданих світах, – намагалась достукатись до них я.
–  Оксанка, ти нічого не розумієш. Реальність наша нудна і сіра, як оцей твій щоденний костюмчик, – відмахнулася від мене одна з них.
– Нормальний костюм, зручний і практичний. Що ще треба для роботи? – зовсім не зрозуміла її я.
– Ой, з тобою марно говорити, реалістка до останньої краплі крові. З такими як ти, чудеса не трапляються, – зробила висновок друга.
     Потім я йшла додому і все ніяк не могла викинути їхні слова з голови. От навіщо мені ті чудеса здалися? А їм навіщо? Живіть собі, будуйте своє реальне життя і не витрачайте такий дорогоцінний час на всілякі вигадані дурниці. Я і без них знаю, що ніяких чудес не існує.
     Кажуть, якщо ти щось довго і старанно доводиш, життя обов'язково створить для тебе такі умови, які зламають всі твої логічні і продумані пірамідки доказів у голові. Певно, зі мною вийшло щось подібне. Бо інакше я не знаю як пояснити те, що заснула я в своєму улюбленому ліжку, а очі відкрила стоячи в натовпі не відомих людей в такому ж невідомому місці.
    “Сон. Певно я ще сплю” – подумалось мені тоді. Оглянула себе. Костюм мій,  а от черевики точно не мої. Я таке не носила навіть коли молодшою була. Яскраво рожеві, з блискітками черевики здивували мене не на жарт. Я колись подібні на ляльці своєї племінниці бачила.
  Далі вирішила на взутті не зациклюватись і роздивитись людей, що збуджено товклися поруч зі мною. Всі вони були ніби звичайні люди, але з однією особливістю, що поєднувала їх між собою. В кожного з них під пахвою або просто на руках сиділа курка і схоже було це все дійство на якусь величезну чергу.
 – А ти де свою ціпочку загубила? – запитав мене хлопчина, що майже впирався в мене плечем і тримав руду курочку на руках.
– Я? – здивовано перепитала я, бо чомусь мені спочатку здалося, що вони всі мене не помічають. 
– Так не я ж. Моя красуня ось, зі мною, – гордовито промовив хлопець.
– Аааа… та я не знаю, – розгубилася я.
– Так ти може глядачка? Чого тоді в черзі учасників стоїш?
– Загубилася? – обережно запитала я в нього, ніби він має знати це.
– Твоя черга на трибуни в тій стороні, – люб'язно показав він мені направлення.
  Я насправді мало що бачила в натовпі, бо ріст в мене, на відміну від чудернацьких черевиків, залишився мій звичний – метр шістдесят у стрибку. 
   Тож вирішила я, що треба спочатку вийти з цієї черги і може тоді я зможу розгледіти ту, що мені потрібна. А нащо вона мені потрібна? Не знаю. Та це ж просто сон, тому і думати логічно тут буде нелогічно. Ось так я логічно собі прикинула в голові та й почала працювати ліктями, бо ж черга з курми була доволі щільна.  
     Поки пробиралася, то мимоволі вслухалася в розмови у цій черзі:
– Ой, я цього року особливо ні на що не надіюся. Моя Клара ще зовсім молоденька і знає всього лише п'ять команд та і магрівень ще в неї низький…
– Скажу тобі по секрету, ми з Жульєттою приймали настій подорожника і папороті. Ефект перевершив мої сподівання, магрівень зріс аж на дві поділки за три місяці…
– Моїй Віві тут рівних немає. По перше це наш третій рік, а по друге, я тренував її в Гордона Брейка.
– Того самого Гордона Брейка?! 
– Так, довелося витратитись, але це того коштуватиме, от побачиш сьогодні….
     І всі ці люди говорили про своїх курок, що поважно засідали в них на руках. Очі мої вже перестали вилазити з орбіт, але щелепа так і не могла втриматись на потрібному місці. Так я і штовхалася до початку черги з відкритим від здивування ротом. А коли вийшла з неї, то нарешті побачила ту чергу, про яку мені казав хлопчина з рудою курочкою. Тепер я могла краще роздивитись місце, де я опинилась. Це був ніби з виду звичайний стадіон з декількома проходами, але його розташування теж було дивним, тому що окрім стадіону і високих дерев у тому місці нічого більше не було. Це він що, виходить збудований посеред якогось лісу?
    Черга глядачів, як не дивно, була набагато меншою ніж учасників, чому я не мало зраділа, бо хоч це і був начебто сон та чомусь дивні рожеві черевики вже добряче натерли мої ніжки, що звикли до зручного і практичного взуття.
   Я спокійнісінько просувалася по черзі, ні про що особливо не думаючи. Поки до мене не залишилося може з десяток людей і поки я не почула, що в якості пропуску вони говорять слова. Кожен, хто проходив, говорив якесь слово. Вони не мали ані якоїсь суті, ані змістовного пояснення. Просто ніби перше, що їм прийшло до голови. Капуста, зелений, волосся, ананас, болото, куркума, синичка і так далі. Я розгубилася, а коли вже думала запитати когось, що це за слова такі, черга непомітно підібралася до мене. Але це ж мій сон, певно ж мене мають туди пропустити. Тому я зробила максимально впевнене обличчя і видала те, що перше прийшло мені до голови.
– Черевики, рожеві черевики, – ляпнула я аж два слова і завмерла не дихаючи перед велетенським дядьком. В реальному житті таких точно не існує. Цей ще не був повноцінним велетнем, як у казках, але і на звичайну людину був мало схожий. Може він як я – велетень, що має короткий зріст? Його суворе обличчя злегка здригнулося від здивування, а потім, голосом молоденької дівчини, він запитав мене:
– Віп зона? 
– Звісно, – якомога впевненіше відповіла я, намагаючись не витріщатись на нього. Бо як же таке може бути, щоб таке здоровидло розмовляло таким ніжним голоском. Точно якась біла ворона серед велетнів. 
     Мене пропустили і вказали на кабінки віп зони, де вже сиділо троє поважних віп гостя. А чомби і ні? Сновидіння моє? Моє. Отже я точно маю бути віп гостем на цьому, поки зовсім не зрозумілому, дійстві. Тож я зі спокійною душею відправилася до тих кабінок. 
– Всім привіт, – бадьоро привіталася я з іншими віпами і всілася на вільне місце. Тут, крім мене, була жіночка за п'ятдесят і два чоловіка незрозумілого віку, але дуже презентабелного вигляду і тут така я намалювалася, в своєму, потріпаному життям і роботою, сіренькому костюмчику та рожевих черевиках. В реальному житті вже б під землю провалилася, а уві сні вирішила просто не зважати на здивовані погляди цих снобів. Хай ще скажуть спасибі, що живуть в моєму сновидінні.
– Пані, я вибачаюсь, а ви делегат з якої магшколи? – наважився звернутись до мене один з чоловіків. 
    Оце так новина, то кабінки для якихось делегатів? Але ж назад дороги не було, тому я з самим серйозним виглядом гордо промовила:
– З найкращої.
    На мої слова всі шоковано витріщили на мене очі. А жіночка ще й ляснула в долоні та вигукнула на всю кабінку: 
– Невже сама Ряба?! Боже, яка честь познайомитись з делегатом Ряби!
     Ні. Це не може бути моїм сном. Я б такої маячні не змогла б нафантазувати, ані в свідомості, ані в підсвідомості. Але ж я тут і це також не може бути реальністю. Думки роїлися в мене в голові, ніби сполохані бджоли, поки вони всі кланялись мені і по черзі тиснули мою руку.
    А потім прогудів дуже неприємний сигнал і всі швиденько посідали на місця. Здається,  зараз мало щось починатися. Віп зона була оснащена  склом що  могло збільшувати арену і виходило, що ми ніби дивимось усе на перших місцях та ще й не чуємо шуму з трибун, а лише те, що відбувається на самій арені. 
– Шановні жителі Курляндії! Нарешті настав цей довгоочікуваний день – Свято  Курячої Магії. Цілий рік ми готуємо наших ціпочок до великого змагання і сьогодні ми нарешті з вами оцінимо, хто ж завоює місце кращої курочки року і забере магічну пірїнку у власне користування на цілий рік до наступного змагання, – церемоно розпинався, певно ведучій у костюмі пітуха посередині арени. 
       Всі бадьоро хлопали йому, а я просто продовжувала рефлексувати на сидінні, ніяк не розуміючи, як таке могло трапитися з моєю стресостійкою психікою. Можливо мене таки доконали на роботі і зараз я не сплю, а кудкудахкаю в якійсь палаті № 6? 
    Думати про найгірше не хотілося, тому я вирішила поки що поспостерігати за цим театром абсурду в моїй голові. А може і не в моїй голові. Я вже ні в чому не можу бути впевненою. 
     Ведучий ще розповідав про якісь правила, суть яких мені було важко збагнути. Потім на арену вийшов високий худорлявий чоловік з відкормленою білосніжною куркою в одній руці і золотим пером в іншій. Це, як виявилося, була тогорічна переможниця цього дивного турніру. Видно було, що чоловіку не хотілося прощатися з пером, але ведучий таки видер його в нього і під загальні оплески, яких ми не чули, але бачили, як всі лязгають у долоні, він покинув місце змагань.
–  Нарешті закінчилася влада Роджерса. Ох і нестерпним магом він був я вам скажу, – полегшено видихнула жіночка. 
–  Але ж Жоржетта поза той рік була не кращою. Сподіваюсь, цього року Вільям візьме гору. Його Бібі уже другий рік посідає друге місце, тому він цього року точно буде першим, – висловив свої припущення один з чоловіків, що сидів ближче до мене.  
   А інший зі знанням справи авторитетно зазначив:
– Бібі вже стара для перемоги. Цього року багато амбітних новачків бере участь і я чув, що вони дуже серйозно підійшли до тренувань, тому переможниця може бути для нас неочікуваною.
     І тут вони всі разом глянули на мене, септо давай, делегатка з крутої школи Ряби, повідай нам свою професійну думку.
     Якщо вже брешиш, то хоча б роби це впевнено. Це правило я засвоїла ще з часів навчання в інституті, тому впевнено винесла на загал свою гіпотезу:
– Думаю, перемогу візьме свіжа кров. У молодих завжди азарту більше.
– Повністю з вами погоджуюсь колего, – радісно усміхнувся мені один з чоловіків. 
   Знати б ще в чому ми з ним колеги…
    На арену вийшли перші учасники. Їхні курочки поважно підійшли одна до одної і вклонили свої дзьобики, на знак спортивної поваги до суперника. Тим часом, їхні власники чи ким вони їм там були, покинути арену і коли курочки розійшлися на доволі велику відстань, почався бій. І не курячий, а справжній магічний бій.
     Я ж думала, що вони зараз, як півні, будуть пір'я одна одній вискубувати, а тут розгорнувся поєдинок як в Гаррі Поттера і Волан-де-Морта, чесне слово. Тільки цим куромагам навіть палички для цього не потрібні були. Іскри магії утворювались і летіли в суперницю з їх курячих крилець, що зовсім не по курячому вигиналися, направляючи свої магічні промені.        
    Курка не може бути такою швидкою, такою верткою, такою граційною. Це просто неможливо. Вони ж зараз порушують усі закони світогляду. Але суперниці, прямісінько пед моїми очима, ухилялися від ударів магії, підскакували на добрий метр вгору і взагалі, витворяли такі чудеса, що я мало в скло не влізла від подиву. Мої "колеги" теж були здивовані, але не тим, що відбувалося на полі бою, а моєю, певно з їхньої точки зору, неадекватною поведінкою.
– Хм, вибачте, захопилася, – ніяково промовила я і зайняла своє місце. 
    Потім я вже намагалася тримати себе в руках, а очі і щелепу на потрібному місці. Кожен бій тривав до підпаленої дупки. Не знаю, як це іншими словами описати. Бо саме так і було. Переможницею у поєдинку ставала та, що вмудрялася підпалити заднє місце конкурентки. 
    Спочатку це було дивно, потім місцями смішно, а потім я втягнулася і почала вболівати за одну бойову курочку Сісі. Вона, хоч була і маленькою в порівнянні з іншими, але такою жвавою та верткою, що встигла вже піджарити зади трьом, занадто я б сказала пихатим, конкуренткам. От і молодець. Ато диви які цаци, пір'я тут розпустили. 
    І що ви думаєте? Моя Сісі, крихітка моя, одержала перемогу! Я так раділа, що аж вискочила з віп зони і разом з усіма на трибуні вигукувала її ім'я.
– Сісі, Сісі, Сісі, – продовжувала я кричати вже в себе на ліжку. Довелося декілька разів кліпнути, щоб прийти остаточно до тями. 
     Я сіла і протерла очі, а у вухах і досі чувся гомін трибун і вигуки "Сісі". 
– Невже таки сон? – здивовано промовила я в пустій кімнаті. 
     Але ж до чого реалістичним він був. Та потім я побачила свої натерті мозолі від рожевих черевиків. Їх самих не було, а мозолі були. Оце так чудо трапилося зі мною. Певно навіть мої мрійниці з роботи не повірять у таке. У них же там як. Якщо потраплянка, так обов'язково в обійми дракона чи вампіра якогось, або на крайній випадок, супер-пупер мага і володаря усього світу. А тут курячий екшн і рожеві черевики, що натерли справжнісінькі мозолі. Напевно мені у відпустку вже пора…
   Після того випадку я для себе зробила декілька висновків:
    По перше, чудеса існують, хоч і не такі, якими ми звикли їх уявляти.
   По друге, хтось вирішив ткнути мене носом в правду, щоб я не сперечалася стосовно того, про що достеменно нічого не знаю.
    Ну і по третє, я більше ніколи не буду заперечувати існування всіляких фентезійних штук, бо хтозна куди мене наступного разу закинуть. Може в якусь Змійляндію на зміїні бої. А в мене ж і на роботі тих змій вистачає. 
     Так що тепер я прагматична реалістка, що віре у чудеса. Ось така незвичайна комбінація панове.