84.

Крики.

Крики за дверима.

Спочатку ледь чутні, далекі.

Вони наближалися.

Не швидко, але невблаганно.

З ранку Юлдуз сиділа в своїй кімнаті, спостерігала по візору жахи, які творилися в місті.

Чому поліція, влада не припинить усе це?

Кілька разів намагалася прорватися до батька, і щоразу її відсилали назад.

Палац гудів розтривоженим вуликом.

– Скільки далекобійних рушниць?

– Дві.

– Підійміть на третій поверх, як тільки з'явиться, байдуже хто, стріляйте.

– Чорні входи, окрім тих, що із підвалу – забарикадувати. Підвальний замаскуйте.

Четверо слуг, скрипучі і дряпаючи паркет, тягли до вхідних дверей величезну шафу з квітковими візерунками на різьблених стулках, здається, Юлдуз бачила її на кухні. З іншого боку слуги несли комоди, тумбочки та інші меблі.

Євнух Башир-ага завжди такий усміхнений, доброзичливий зараз був сама грубість і агресивність.

– По двоє спостерігачів на кожну стіну, візьміть молодих, у них очі гостріші. Доповідати мені про будь-які, будь-які рухи, не роздумуючи, я сам розберуся, важливі вони, чи ні. І на вежу пару, ні, краще трьох. Досить завалювати меблями вхід! Ставте вже на сходових прольотах, з краю, так, ось так, щоб можна було скинути одним поштовхом. Юлдуз, йди до себе, не плутайся під ногами!

Ні звичної усмішки, ні: «як себе сьогодні почуває маленька пані?»

І Юлдуз побігла, як і всі в домі, слухняно виконуючи вказівки начальника охорони.

– Чимег, що відбувається? – несміливо запитала у старенької няньки.

Та обняла її, притиснувши до об'ємних грудей, поцілувала у маківку.

– Війна, ігри вічних хлопчиків.

– Невже ... невже все настільки серйозно? Мій батько, він же намісник! Зрештою є ж армія, та й бунтівники, це ж люди, звичайні люди.

– Вже не звичайні, вони відчули смак крові. І, якщо хтось до нас прийде, це будуть не городяни.

– А хто?

Чимег знову поцілувала, погладила.

– Дізнаємось.

Все почалося з криків, а ще пострілів та іржання сагайгаків.

«Сагайгаки? Тут?»

Потім з’явився шум флаєрів, знову постріли, але вже з чогось потужнішого, а крики злилися в один суцільний рев.

Чимег зашторила вікна і суворо заборонила Юлдуз підходити до них.

Чи то, щоб зайняти вихованку, чи ще для чого, вона веліла Юлдуз зібрати всі, які були коштовності. Їх вона поклала на широку тонку хустку, з якої спритно скрутила пояс, пов'язавши його на Юлдуз, під одяг.

– У мене є платіжний чіп! – ображено заявила дівчина.

– Добре, – погодилася Чимег, затягуючи імпровізований пояс. – Запам'ятай: восьмий рівень, вулиця Широка, будинок 34.

– Це що? – не зрозуміла Юлдуз.

– Це адреса моєї кузини, живе сама. Якщо щось, деякий час можна пересидіти. Скажеш, від мене. Але не довго, гадаю, кілька днів їм буде не до тебе.

– Пересидіти? Що пересидіти? Навіщо пересиджувати?

– Просто, запам'ятай адресу! Чіп в жодному разі не використовуй, тільки готівка. І відлітай з Онона!

– Куди?

– Родичі є?

– Тітка Орбай – сестра матері, вона живе на…

– Пам'ятаю, гостювали, ось до неї й лети! Тільки не прямим рейсом з пересадками. Вистежити тебе вистежать, але, може, на той час все вляжеться. До того ж тітка – розумна жінка, може вона що порадить.

Юлдуз похитала головою, мало що розуміючи.

– Чимег, ти про що?

І тут прийшов удар. Будинок здригнувся, ніби був не з міцного каменю, а з картону. Зі дзвоном висипалося кілька вікон, Юлдуз із нянькою повалилися на підлогу.

– Вони всередині! – крикнула Чимег. – Ех, треба було раніше йти!

Двері відчинилися, вбіг Башир, завжди акуратний і відпрасований одяг його був порваний, на лобі рана, кров з якої залила око та щоку.

– Вони всередині! – немов змовився з Чимег. Оточили, через підвал не вийде. Юлдуз, давай нагору, за мною!

Няня перша схопилася з підлоги і потягла Юлдуз.

Далі вони бігли: сходи, переходи, знову сходи, дівчина впізнавала власний будинок і ні. Зрештою, зрозуміла, що біжать до вежі лівого крила.

– Там одні сходи й вони вузькі, легше буде обороняти, – на ходу кричав Башир, чи то собі, чи то їм. – Кілька днів може й протримаємось. Звичайно, нічого не варто пальнути по ній з гармати, але Джучи хоче особисто. Це нам на руку.

«Джучи?»

До чого тут молодший єсугеїд?

Нарешті, ось і вежа, вони піднялися справді вузькими сходами. Нагорі, на майданчику перед єдиною кімнатою, здається, це була обсерваторія, Юлдуз побачила батька, Мунке та ще два десятки людей зі зброєю.

– Привів! – батько кинувся до Юлдуз, обійняв її, поцілував. – Вибач! Треба було раніше, на флаєрі… Пробач мені! Вибач за все!

– Мені нема за що прощати тебе, – злякано відповіла Юлдуз, але батько вже підштовхував її до дверей, до кімнати.

– Запріться, і нехай буде з вами милість... всіх богів, яких знаєте!

Вони замкнулися, Юлдуз знову відчула на собі м'якість грудей няньки та жорсткість її руки.

– Все добре. Все буде добре, – незрозуміло кого заспокоювала Чимег.

Крики.

Крики за дверима.

Спочатку ледь чутні, далекі.

Вони наближалися.

Не швидко, але невблаганно.

Постріли, стогін, майже забутий у космічному столітті дзвін мечів.

Двері відчинилися, майже вилетіли від жахливої сили удару. На порозі стояв він!

Юлдуз не відразу впізнала молодшого єсугеїда. Одяг, як і у Башира, теж був у багатьох місцях порваний, і кров заливала колись гарне обличчя. Зараз воно було перекошене, і рот скалився в якійсь подобі усмішки.

Оскал!

Вискочило слово.

Юлдуз здивувалася – невже вона колись могла вважати це обличчя привабливим… хотіти вийти за нього заміж… і одразу за цими, прийшла нова думка: «Почув про те, що твориться в палаці, і прийшов на допомогу!»