84. Вай, ноги вже не боліли

Вай, ноги вже не боліли, хіба зовсім трохи – чаклунські технології творять чудеса.

Джучи хмикнув: сказав, так сказав, чаклуни на те і є, щоб творити чудеса! Треба буде хлопцям розказати за вечерею, разом посміються... вай... Джучи задумався, чи годиться кагану їсти та випивати з простими воїнами, хай і з його кешика?

З іншого боку, якщо не з ними, то з ким?

Та й він не каган… поки що…

Ноги не болять, а ось серце… проклята Хулан вразила його прямо в нього, хвала небесному Тенгрі не прямо, вай, а як це… алег… алегори… нібито, коротше. Джучи чув про нещасні історії кохання, та й хто не чув: Ромео і Джульєтта, Маджнун і Лейлі, і ось тепер: Джучи і Хулан.

Зазирнув у себе, чи відчуває щось до дівчини?

Вай, нічого, крім радості, що прикінчив це стерво!

Так їй і треба! І її господарям білорясим!

Вай, який гарний сьогодні день! Як він убивав їх!

Спершу з хлопцями вони вирушили на п'ятий ярус – кілька сотень білорясих перегородили квартал, наваливши щось на кшталт барикади і не без успіху відбивалися від погромників.

Хлопці вмовляли його почекати, щоб потім бахнути по любителям прихованого бога з гармати, яку почали знімати з зорельоту.

Вай, для того він став на чолі, щоб чекати?

Хіба його великий дід чекав незрозуміло чого, бачучи перед собою ворогів!

Вай!

Джучи пришпорив сагайгака і кинувся в атаку! Хлопці за ним. Декількох вбили спалахами бластерів – звідки тільки у білорясих зброя?

Але ж купки зляканих городян мало, щоб зупинити онука великого Єсугея!

Одним стрибком сагайгак перемахнув барикаду, а далі вже прийшла робота вірній шаблі Джучи. Слідом за ним стрибнули воїни кешика, теж вірні, а потім уже підбігли городяни, видираючись на барикаду.

Зброя вібрувала в руці, проходячи крізь плоть, як через масло. Перелякані, перекошені обличчя: чоловіки, старі, жінки, діти, навіть рука втомилася. Відправивши шаблю в піхви, Джучи почав стріляти з бластера. Ліворуч, праворуч! Вони падали, пропалені його пострілами. Вай, через якийсь час зрозумів, що стріляє по своїх, тобто по городянах, які громили білорясих. Вай! Він – хан Джучи! Хто йому що скаже!

Залишивши приємні спогади, Джучи повернувся до реальності, а саме до зігнутої в поклоні спини хана Нямжаргала.

Прочувши про його перемоги, всі ці дрібні й великі наміснички потяглися до нього, побігли, один попереду іншого. Уламбаяр доповідав, вай, черга на вулиці утворилася. Як щури з корабля… Джучи вперше замислився, чому так кажуть? Якщо і є на зорельоті щури, чому вони повинні тікати? І куди? У космос? На вірну смерть? Маячня якась!

Нямжаргал розігнув спину, Джучи згадав, ще вчора той числився серед прихильників братика Угедея і Субудая, вай, тому що був єдиновірцем останнього.

– Як же твоя віра? – не стримався (вай, і навіщо) Джучи. – Не заважає служити мені та дивитися, як вбивають єдиновірців.

– Перший мій обов'язок служити великому кагану!

«Каган» – вони всі, ці щури з корабля, називали його так, і щоразу Джучи було приємно.

«Каган».

«Великий каган».

«Каган Джучи».

Після тієї барикади було ще багато барикад і багато смертей. Вай, потім йому доповіли, що не менше тисячі шанувальників прихованого бога разом зі своїми жрецями замкнулися в центральному храмі на третьому рівні. Вони думали їхній бог захистить їх.

Вай, тут гармата стала в пригоді. Джучи особисто навів її на високі, двостулкові двері та вистрілив. Двері знесло, разом із частиною стіни, поховавши невідомо скільки білорясих.

А потім у храм увірвався він та хлопці.

Джучи вирішив прямо тут облаштувати свою ставку. На кам'яний вівтар кинули кілька килимів, і Джучи вмостився на них, підігнувши під себе ноги. Як великий дід у храмі на Вишгороді, після перемоги над місцевим коназом.

Ліворуч піднімалася голограма Махді, або як його там. Висотою не менше десяти метрів.

Вай, що за релігія тупа! Бога, отже, на стінах та картинах, навіть у книгах малювати не можна, а голограми можна!

Джучи звелів не відключати, йому подобалося переглядатися з величезним ликом.

«Вай, і що ти мені зробиш?»

Ще Джучи велів не прибирати трупи. Нехай бачать долю тих, на кого звернено гнів справжнього володаря!

Хан Нямжаргал ще задкував до пролому на місці дверей, а його місце вже зайняв хан Белгутей.

Цей не обмежився поклонами, впав на підлогу, прямо в пилюку, ледь не зачепивши труп старої з виваленими нутрощами.

– Вай, вже не бажаєш намісництва на Ононі? – Джучи згадав двотижневої давності розмову з Белгутеєм, коли той виторговував за свій голос прибуткове містечко.

– Як вам буде завгодно, я завжди був відданий великому хану!

Джучи подумав.

– Хану буде завгодно, щоб ти довів свою відданість!

– Моє життя належить великому хану, – сказав Белгутей, хоч і з деякою затримкою.

– Скільки у тебе людей?

– Півсотні.

– Вай, бери свої півсотні і вирушай до Бямбата, він досі не прийшов вклонитися мені, навіть нікого не прислав!

– Можливо, він затримався в дорозі, в місті безлад... – пробелькотав Белгутей. Ще б пак – Бямбат доводився йому двоюрідним братом, мало того – вони були дуже дружні.

– А може, він не збирався цього робити! Принеси мені його голову, і я подумаю про твоє намісництво.

Белгутей побілів, подивився на мертву стару, насилу проковтнув чи то слину, чи то повітря.

– Так, мій каган.

Каган! Як приємно!

Підізвав Уламбаяра,

– Багато там ще?

– Чоловік двадцять.

– Намісника немає?

Сотник похитав головою.

Джучи сподівався, що гордий Субудай з'явиться до нього засвідчити повагу, благатиме залишити в живих, на посаді, клясти себе за те, що був не правий. Почне пропонувати доньку.

І водночас сподівався, що цього не станеться.

Тому що справжній каган бере належне йому силою!