81. Хлопець років двадцяти з чимсь, притиснутий до стіни будинку

Хлопець років двадцяти з чимсь, притиснутий до стіни будинку, розмахував рапірою – де й узяв. Щільний натовп протікав повз, готовий у будь-який момент змісти молодика. Весь у крові, він бив ліворуч, праворуч – друзів, ворогів, борючись за своє життя. Хрест із широкого білого скотчу, наліплений на рукав, дивним збігом обставин залишався чистим.

– Що він означає? – Субудай вказав на хрест.

– Хто знає, – Мунке був зайнятий вибором найбільш сподобавшихся пляшок з відкритого бару. – Дехто ліпить на себе.

Зусилля юнака мали успіх, перед ним утворився порожній, на довжину клинка простір.

– Пам'ятаєш бій при Мшані, – Субудай приєднався до Мунке, з виставлених пляшок вибрав одну, з потертою етикеткою. – Нас тоді теж притиснули до стіни міста: тебе, мене, Очіра, Тумура, Наяа. Заряди скінчилися, залишилися лише шаблі, а навпроти дві дюжини гвардійців магараджі.

– Пощастило, що вони виявилися схибленими на честі і не стали застосовувати променеву зброю.

– І пощастило, що з нами був Тумур, він один коштував десятьох.

– Так, він допоміг протриматися, поки не наспіла сотня Журчідея.

– Тоді в живих залишилися тільки ми з тобою, – з тихим хлопком Субудай відкрив пляшку, зробив ковток прямо з горла. – Мшанське червоне, якраз тоді й пристрастилися. Мені дав його Журчідей, одразу після бою, щоб вгамувати спрагу, у нього з собою була тільки фляга з віном. Мені здалося, нічого смачнішого у житті не пив.

– А як на мене, то кислятина, – Мунке вибрав іншу пляшку, відкоркував і теж приклався до горла.

Зображення на екрані змінилося, тепер він показував площу перед розкішним особняком, зараз усю запруджену народом. Раз у раз блищали променеві постріли, причому як з боку палацу, так і з натовпу.

– Це Палац Західного Сонця? – вказав пляшкою на екран Субудай.

– Ага, – Мунке відставив свою бутиль і зараз водив долонею над частоколом скляних горлянок, явно мучаючись вибором.

– Хто там у нас?

– Товстий Хоргасун.

– Це ж натовп, це ж всього лише людський натовп.

– Не скажи, – Мунке нарешті визначився із напоєм, – не здивуюся, якщо серед натовпу достатня кількість людей хана Зургадая, а то й сам. Хоргасун і Зургадай завжди недолюблювали один одного, даремно що родичі, хоча може й тому. Зургадаю випав шанс поквитатися, думаю, він його не проґавить. До того ж – два в одному: поквитатися і вислужитись перед Джучи.

– Джучи! – Субудай зробив солідний ковток, яким осушив пляшку. Побовтав, навіщось заглянув у середину, після чого відкинув її, прямо на білий килим ручної роботи, до речі, з того ж Мшана. – Як міг! Як він міг! Стати на чолі бунтівників! Цього зброду!

– Бунт від справедливого повстання відрізняється лише назвою, яку йому дадуть переможці, – філософськи зауважив Мунке. Подумав і, почухавши очницю, додав, – як серед пальців бувають короткі й довгі, так і серед людей зустрічаються добрі та…

– Я пам'ятаю Джучи в дитинстві, – Субудай явно не чув друга, – гарненький, чорнявий, великоокий носився палацом зі старим кинджалом діда. Хто б міг подумати, що з цього милого хлопця...

– Ай, не обманюй себе! – відпивши з нової пляшки, Мунке покатав вміст в роті, після чого сплюнув, прямо на той же білий килим.

– Таванське – десять тисяч за пляшку, – скривджено зауважив Субудай.

– Кислятина! У тебе взагалі є нормальні вина? Так от, про Джучи, він завжди був таким, змія не може не жалити. Ще в дитинстві всім, хто бачить, ставало ясно, що з нього виростить відмінний головоріз. Весь у діда.

– Так, весь у діда.

На екрані чи то від вибуху, чи то від натиску, двері палацу відчинилися, і натовп почав втягуватися всередину.

– Хане Хоргасун, він же, здається, за Джучи. Як Зургадай потім пояснить знищення союзника?

– А хто питатиме? Або згадувати?

Субудай тицьнув у кнопку виклику, тут же перед ним постала голограма Башира – начальника охорони.

– Ну, що там? – спитав нетерпляче.

Голограма похитала головою.

– Постійно викликаємо, хан Угедей не відповідає, мовчить весь Квітковий палац. Послані нами люди поки що не повернулися, жоден.

– Як тільки буде щось відомо!..

– Я відразу ж доповім, Субудай-ага, – Башир зник.

Субудай не дивлячись узяв наступну пляшку, відкоркував, відпив.

– Добре, що Юлдуз не встигла вийти за нього, – він ніби розмовляв сам із собою. – Треба було віддати її за якогось намісника, подалі. Адже багато хто заводив розмови на предмет сватання. Так, великою ханшей не стала б, але зараз була б далеко звідси! – І тут же перескочив на іншу тему. – Наш доблесний охоронець порядку та законності Нугай Сансар так і не відповідає?

Мунке похитав головою.

– І я дзвонив, і… взагалі…

– Скотина!

– Формально він правий. Поліцейські, як і армія, і безпека клянуться у вірності кагану. Зараз, коли кагана немає, клятва переходить на його синів. Джучи – один із них, піти проти нього – порушити клятву.

– А захистити Угедея?

– Ти не гірше за мене розумієш, зараз наймудріше не робити нічого, взагалі. Який із десяти пальців не вкусиш, однаково боляче.

– Так, чекати, коли визначитися переможець, щоб потім стати на його бік.

– На жаль, щодо нас таку тактику не застосуєш, – Мунке вибрав ще пляшку, відпив, скривився, відкинув. – А міцніше чогось є?

– Я люблю вино. Слухай, ти ще можеш втекти! Наліпи білий хрест, прикинься бунтівником.

Мунке зневажливо скосив на товариша єдине око.

– Ага, – з бару він узяв келих, вибравши найбільший, і почав зливати в нього вміст одразу кількох пляшок.

Спостерігаючи це, Субудай застогнав.

– І перестав би мучити мене!

– Не дочекаєшся! – Мунке спробував «коктейль», який вийшов, поцмокав губами. – Нічого так.

– Та ну таке, дай спробувати.

– Сам собі наколоти, – відсунувся одноокий.

– Як був жлобом, так і залишився!

– Подивись на себе!