80.

За деякий час до подій, що описуються.

– Документи!

На вигляд охоронець був звичайний, хоча мішкувата форма, ніби з чужого плеча, викликала деякі підозри. Під нею міг бути екзокостюм, Вінстон чув, що їх останнім часом значно зменшили. Окрім екзокостюма, одяг міг приховувати й інші сюрпризи, не лише механічні – охоронець міг бути модифікованим або навіть синтетиком.

Вінстон слухняно простягнув зап'ястя до зчитувача, слідом за ним процедуру повторили інші.

Враховуючи, що по дорозі сюди, вони подолали кілька скануючих секцій, а також пройшли повний догляд, включаючи просвічування внутрішніх органів, останній або один з останніх перевіряючих постів представлявся свого роду захистом від дурня.

Кивком голови охоронець пропускав тих, хто приїхав за черговий силовий бар'єр.

Пройшовши молочно-біле, непрозоре поле, Вінстон опинився в кам'яному коридорі з низькою стелею і довгими лампами на цій стелі. Кінець губився десь за дальнім поворотом.

– Як гадаєте, що там? – до нього відразу присусідівся молодий чоловік. Судячи з юнацького пушку, що залишився на маківці, зовсім молодий, і виходячи з цього ж – небезталанний, інакше що б він робив у компанії маститих учених, а серед присутніх Уінстон помітив і Сайма Парсонса, і Арчібальда Таттла, і навіть доктора Луїса Джаффе – останнього Вінстон недолюблював, вважаючи популістом і вискочкою. Ще на початку «подорожі», коли вони сідали в монорейку, Вінстон, зустрівшись поглядом з Джаффе, стримано кивнув, той також відповів, не виявляючи почуттів. – Ви – Вінстон Амплфорт, – не вгамовувався молодий, – я вивчав ваші праці по будові ниток Павутини в університеті!

— Чудово, — він прискорив крок, водночас позбавляючись непроханого співрозмовника і наздоганяючи сутулу спину Парсонса. – Перший доктор, – порівнявшись, він доторкнувся до ліктя колеги.

– Доктор Амплфорт, і ви тут! – Парсонс був, як завжди, розсіяний і занурений у себе. Хоча появі знайомого, швидше за все, зрадів. – Як думаєте, навіщо нас зібрали?

Він озирнувся, проте й так знаючи, що, точніше, кого побачить.

– Перший доктор Таттл – планетолог, другий доктор Чаррінгтон – атомний фізик, перший доктор Ааронсон – біолог, причому спеціалізується на інопланетній фауні.

– Я помітив першого доктора Майкла Редфорда – двічі лауреата Оруелсівської премії в галузі хімії, – сказав Парсонс, що наводило на думку – не такий вже він і розсіяний.

– Причому зауважте, всі рангом не менше другого доктора, хіба за винятком… – Вінстон вказав поглядом на юнака – недавнього співрозмовника, який якраз пристав до якогось, судячи з мантії, першого доктора.

– О-о, це Джордж Далош, не чули? Дуже перспективний молодий чоловік.

Завернувши за ріг, вони опинилися біля наступної молочної завіси, на них тут також чекав охоронець, проте ні, тут же поправив себе Вінстон, судячи з кількості нашивок на формі – хтось із високопоставлених військових.

– Панове доктора, – до того ж, військовий був явно не молодий, – нагадую, всі ви дали клятву про нерозголошення. Думаю, зайве нагадувати, що це означає.

Згідно кивнув тільки молодий Далош – напевно, у хлопця це перший подібний проект.

– Прошу за мною, – військовий розвернувся і ступив за пелену, решта потяглася слідом.

Переступаючи поріг, Вінстон не відчував особливого хвилювання. Напевно, там типовий вчений табір: ангари з обладнанням, білі кубики лабораторій, спальні корпуси, їдальня.

«Сподіваюся, тут пристойно готують», – подумав буркотливо. В останню роботу на оборонку попався огидний кухар – де тільки вчать таких! Навіть солдатська кіберкухня видавала страви смачніші! Так і промучився – усі півроку, проведені в таборі.

Замислившись, Вінстон ледь не налетів на спину вченого, що йшов попереду і чомусь зупинився.

– Вибачте…

Він завмер і сам, бо було від чого. Ні, звичні атрибути табору мали місце: ангари, лабораторії і навіть щось схоже на кімнату для релаксації. Все це розташувалось на полу величезної печери. А посеред неї, утримуваний численними блискучими перетяжками, більше схожими на гіллясті бурульки, висів... кристал, або (Вінстон виправив себе) – кокон.

Так, найбільше це було схоже на кокон, сплетений з безлічі скляних ниток, до того ж ці нитки щось нагадували Вінстону. Тільки от що?

Про розміри сказати було складно, але, враховуючи навколишні споруди, кокон мав бути не менше десяти метрів у діаметрі.

– Що це? – озвучуючи спільне запитання, промовив Джаффе.

– Ми не знаємо, – чесно відповів військовий.

А Вінстон згадав, на що схожі нитки.

Йому показували насилу здобуті і природно секретні кадри інциденту на Раккі, тамтешні гіллясті голки, які пронизали зореліт імамістів, дуже нагадували те, що висіло перед ним.