60. Спочатку з'явився ніс корабля

Спочатку з'явився ніс корабля. Лазерні гармати усівали металевий корпус.

– Слава Прихованому, пройшов!                                                            

– Долетів!                                                                                           

– Повернувся!                                                                                         

Захоплення висловлювали лише послідовники Прихованого Імаму; присутні тут же представники Співдружності, якщо й раділи, то мовчки. Та й чому радіти? Чужим успіхам!

Їх було приблизно п'ятдесят на п'ятдесят: дюжина із Співдружності, у строгій, темно-синій формі з одним їм відомими відзнаками і така ж кількість віруючих у справжнього бога у повсякденному одязі, хоча і була парочка в світлих дишдашах.

Тим часом зореліт виринув уже на дві третини. Як і інші зорельоти, формою він нагадував загострений на кінцях еліпс. Коли Павутина відпустила корму, яка нічим не відрізнялася від носа, на коротку мить ребристою трубкою спалахнула частина нитки.

– Отже, корабель благополучно дістався системи Урдур і повернувся назад! – один із імамістів звертався до колеги із Співдружності, не приховуючи задоволення в голосі, на що той стримано кивнув, висловлюючи згоду. Мовляв, так, дістався, повернувся.

Начебто все, як завжди, як годиться. Екіпаж уже зв'язався з диспетчерською, корабель йшов на посадку.

***

– Доповідайте.                                                                               

Заради такого випадку міністр Віктор Галіцин навіть спустився зі своєї вежі, мало того, прилетів на планету Датомир, зайнявши кабінет начальника космопорту, люб'язно залишений господарем.

Худе, вилицювате обличчя Галіцина гидливо морщилося, чи незадоволене скромністю оздоблення кабінету, чи це був звичайний його вираз.

Анатолій Вербицький – він брав участь у польоті під виглядом пасажира, вперше бачив високе начальство, що називається, у плоті. Втім, і на відео Галіцин не поспішав потрапляти у кадр. Інший знепритомнів би від щастя і наданої честі, але Анатолій був не з таких. Що далі від начальства, особливо високого начальства – то краще. Начальство має властивість впадати в немилість, опалу, нарешті, просто «накосячити», не те, щоб саме, не без допомоги нижчих чинів, але розбиратися є бажання далеко не завжди, а ось бажання звалити на когось провину, хоч відбавляй. Крім того, падаючи, начальство має властивість тягнути за собою всіх, хто поруч, іноді навіть усіх, до кого зміг дотягнутися.

Ні! Чим далі, тим краще, а на свій шматок хліба і поверх повище він якось та заробить. Так, підбираючи крихти з високих столів, але цінність крихт у тому, що ними гидують сильні світу цього, вважаючи не вартими уваги. Вони здивувалися б, скільки можна «підняти» на крихтах.

Все це промайнуло в голові Вербицького за секунду. Не вистачало ще змушувати начальство чекати.

– Політ на Урдур проходив у звичайному режимі, жодних особливих команд чи дій серед екіпажу не помічено. У моторний відсік пройти не вдалося, проте приміщення, відвідані мною, на перший погляд, нічим не відрізняються від стандартних. Відео додається.

– Подивимося, – окрім Галіцина, у кабінеті також був і Ушицький – безпосередній начальник Вербицького. – А тепер ми хотіли б почути особисті відчуття, навіть здогади.

– І не обмежуйте себе! – кинувши це, Галіцин підвівся з-за столу і пройшов до вікна. Завмер широко розставивши ноги, зчепивши руки в замок. Що він хоче там розглянути? П'ятдесят відтінків сірості бетону космопорту? Яка із заводських труб густіше димить?

А Вербицькому ламай голову.                                                      

Що начальство хоче почути? Ну, не його ж думку насправді! На думку нижчих, сильним світу цього начхати, а, якщо й питають, тільки щоб почути підтвердження своїм думкам і припущенням. Ось тільки які здогади блукають у начальницькій голові?

Вербицький вирішив зробити те, що ніколи не робив – розповісти як є, тим більше, що й доручення неординарне.

– На мій погляд, дива під час польоту полягали не в діях, а у відсутності вищезазначених.

– Поясніть, – Галіцин навіть обернувся.                                             

Вербицький вдихнув, наче пірнав під воду.                                                     

– Гармати, лазери, торпеди та інше, за весь політ жоден із членів екіпажу до них не доторкнувся, навіть близько не підходив.

– А сутності?! – це Ушицький передбачив запитання начальства.

– У тому й справа, екіпаж поводився так, ніби ніяких сутностей за бортом і близько не було!

Ну ось, сказав, навіть стало легше.                                                        

– У такому разі, хто ж тоді не пропускав наші зорельоти? Або ... імамісти змогли домовитися із сутностями! – говорив Ушицький, а Галіцин продовжував дивитись у вікно.

Домовитись? Із сутностями? Вербицький трохи в кулак не пирснув, хоч, звичайно ж, не пирснув. Раз начальство каже, отже, так і є – білорясі домовилися із сутностями, можливо, навіть навернули їх усіх у свою віру.

– Дива, – несподівано кинув Галіцин.                                             

– Прошу пробачення? – не зрозумів Вербицький.                                   

– Ви сказали: «дива», отже, їх було кілька.                                     

– Ну, не те щоб…                                                                               

– Сміливіше.                                                                              

– Чисельність екіпажу.                                                                                      

– Поясніть.                                                                                         

– Зазвичай, екіпаж зорельоту такого класу становить від десяти до п'ятнадцяти чоловік і більша частина з них – каноніри, а тут… тридцять два, я нарахував тридцять дві особи. Напевно, ще якась частина була у рубці та моторному відсіку, куди мене не пустили. І вони… ну вони ніби нічого не робили. Хтось тинявся по зорельоту, хтось сидів у кубрику. До речі, стосовно останнього, я зайшов до нього, а частина екіпажу просто сидить там, у триктрак грає, це такий різновид…