59. Лоянська чорна парча з Хіни, для сукні другого дня

– Лоянська чорна парча з Хіни, для сукні другого дня.

– Добре.

– Ювелірний будинок «Елайза» надіслав чотири діамантові гарнітури, на вибір.

– Відкладіть, я виберу.

– Модний будинок «Шантьє» просить оглянути костюми для весільної подорожі. Остання колекція, яка ще не вийшла.

– Подивлюсь.

Перешіптувалися служниці та покоївки, куховарки та підмітальниці, доглядачки гардеробу та кравці. Та що там, навіть охоронці євнухи не утримували язика за зубами.

«Чого їй не вистачає?»

«Що не так?»

«За таку людину виходить!»

«Ханшою стане!»

«Ти бачила, яку сукню «Шантьє» надіслав? Диво, а не сукня!»

«А коштовності!»

«От би нам, хоч малу частину…»

– Мережа готелів «Адмірал Плаза» запрошує провести медовий місяць у будь-якому з їхніх закладів, на вибір.

– Подякуйте.

– З аналогічною пропозицією звернулися і господарі готелів «Холідей».

– Я подумаю.

– Супутник-курорт Елізія буде щасливий прийняти…

– Додайте до інших запрошень, ми потім вирішимо з... чоловіком.

Зазвичай весела, безшабашна, нездатна довго сидіти на одному місці Юлдуз сильно змінилася останнім часом.

Старша дочка намісника днями безперервно не покидала власні покої, подовгу розглядаючи одну точку, або пейзажі за вікнами.

– Переживає, перед весіллям завжди так, – говорили знаючі люди.

Напевно, так і є, люди все знають.

– Чимег, – Юлдуз гукнула няньку, не відриваючи погляду від вікна.

– Так, – коли вони залишалися одні, нянька не переймалася додаванням «пані», втім і на людях, іноді, навмисне або із забудькуватості, пропускала належне звернення.

– Коли ти одружувалася, як це було?

– Звичайно. З ранку вбрали, потім відвели до храму, там уже чекав Мерген – чоловік мій, та й жрець…

– Я не про те, – Юлдуз струснула косами, але погляду від вікна не відвела. – Ти кохала його?

– Кого?

– Чоловіка свого, ну, до весілля.

Блакитне небо Онона порушилося розчерком зореліта, що йшов на посадку.

– Мергена-то? Як я могла покохати, ми ж навіть не бачилися. Батьки змовилися, його та мої. Татусі наші разом служили, от і вирішили поріднитися. Калим, правда, за мене невеликий взяли, але батько й тому радий був. Потім він його і пропив, з дружком-сватом.

Юлдуз провела пальцем по склу, повторюючи лінію інверсійного сліду.

– А потім?

– Що потім?

– Покохала?

Нянька зітхнула, підсіла до вікна, до вихованки.

– Мерген він добрий був. Дітей любив, мене балував, у свята там і взагалі…

– Ти не відповіла.

– Далося тобі це кохання! Де воно? Хто його бачив? Тільки в серіалах та голокнигах! А життя воно, знаєш, не… не серіал!

– А взагалі, любила колись? – якщо Чимег думала збити вихованку з не дуже приємної теми, то дарма сподівалася.

– Був один... Асад звали, жив у сусідньому будинку. Паркани, сама знаєш, у нас височенні, то Асад одну дошку розхитав і лазив до нашого саду. Квіти мені приносив, а ще груші… – палець няньки рушив по склу, малюючи слід зорельоту.

– Ти мені ніколи не розповідала! – Юлдуз повернулася до няньки, щоки дівчини зарум'янилися, навіть подих почастішав.

– А що розповідати? – палець старої жінки продовжував свій шлях. – Асад був з імамістів, яке тут весілля. Та й татко, я ж казала, вирішив із дружком поріднитися, щоб разом був привід випивати.

– І що? Після весілля більше не бачились?

– Бачились, чому не бачилися, Асад теж одружився, з імамісткою. Діти в них були… – несподівано нянька притягла Юлдуз до себе, поцілувала у верхівку. – Така наша доля, жіноча. Чоловіки воюють, домовляються, дають за нас калим, купують, і це ще не найгірше. Буває, просто беруть силою. Моя тобі порада, рожай хлопчиків.

Інверсійний слід почав розмиватись, розгалужуючись, розпушуючись, наче хвіст птаха хумай із чарівних казок.