50. Тварина мала не менше десяти щупальців

Тварина мала не менше десяти щупальців, маленьку голову, двометрове тіло, а ще членистий хвіст із жалом на кінці.

Валидимир скептично оглянув власне вбрання: поножі, шкіряна кіраса та короткий меч-гладій. Ще на ньому були квітчасті шорти до колін і крислата панама.

– Звільни розум, очисти, – пролунав у голові голос Бальтазара, – краще взагалі не думай.

– Як це, не думати?                                                                     

Тварина атакувала. Піднявшись на кількох нижніх щупальцях, від чого стала на метр вище, швидко, як для такого тіла, відштовхнулася і стрибнула.

Володимир ледве встиг стрибнути у бік, де його ледь не дістав хвіст.

– Це основне і найважче, – погодився Бальтазар, – не думати. Але вони чують, йдуть на думки.

«Нічого собі», – подумав Валидимир і отримав удар у груди, хльосткий, наче батогом, але сильний, ніби на нього налетів флаєр. Його збило з ніг, відкинуло, здається він прикусив язика, або губу, а може й те й інше, у роті стало солено від крові.

«Та що це…» – краєм ока, помітивши рух, встиг відкотитися. Там, де він був секунду тому, вдарив хвіст. Жало застрягло у підлозі, і доки тварюка його витягала, Валидимир отримав можливість піднятися і відбігти.

Кіраса, розрізана ударом, бовталася на грудях двома непотрібними шматками. Якийсь час він витратив на те, щоб зняти і відкинути її.

– А ось це ти дарма, – зауважив Бальтазар. – Наступний удар буде смертельним.

Немов почувши мисливця за павуперлинами, тварина кинулася, вдарила і... вбила Валидимира.

Вкотре він опритомнів у кріслі віртуальної реальності, поряд, за столом сидів Бальтазар, спостерігаючи на екрані, що відбувається у ВР.

– Я ж казав, не марнуй час на обмірковування, стратегію, власні рани і таке інше. Атакуй, бий, одразу, без жодних вагань і роздумів.

Майстри бою в будинку Субудая вчили його зовсім іншому. Вони твердили, що головна зброя воїна – голова.

– Забудь, чого тебе вчили, – Бальтазар наче прочитав думки Валидимира. – Якщо, звісно, жити хочеш.

– Але ж можна одягнути екрануючий шолом, чув галеністи робили такі, коли була війна з телепатами Бестера.

– Можна, – погодився Бальтазар. – Думаєш, один такий розумний? Шолом важить не менше двадцяти кілограм, ти з ним не те що головою, сам рухатись насилу зможеш. Був тут один любитель техніки, насунув на себе шолом, сервокостюм, обвішався ракетами, як ялинка іграшками, так тварюки його разом з усім цим і схерачили.

– З'їли? – здригнувся Валидимир.                                        

– Навіщо з'їли, вбили.                                                                            

– Схерачити, означає – з'їсти.                                                                  

– Розумнічаєш? Ну, ну, розумнічай, ці, – Бальтазар кивнув на екран, – розумників особливо поважають. Давай ще раз! Чи передумав?

Валидимир згадав Юлдуз. Її обличчя, її волосся, очі.                            

– Давай!                                                                                                

Цього разу тварюка мала членисті ноги, як у комахи, величезні фасеткові очі і тіло все в бородавках, вкрите блискучим слизом.

– Так не буває, – вирвалося у Валидимира. Сам він виявив у себе лазерний меч – зелений, але замість обладунків лише довгий плащ із широкими рукавами.

– Чого не буває?                                                                     

– У комах не буває жаб'ячої шкіри, або як із попередньою тварюкою – щупальця, як у молюска та членистий хвіст.

Договорити йому не дали, точніше, не дала, тварюка викинула довгого язика (виявляється у неї був і такий), який влучив рівно у голову Валидимира.

Він знову опритомнів у кріслі, поруч із Бальтазаром.

– Знаєш що, хлопче, – мисливець за павуперлинами почухав бороду, – мені, звичайно, приємно отримувати твої грошики і таке інше, але, думаю, не твоє це. Схерачать тебе сутності і не подавляться, розумій, як хочеш, хоч у прямому, хоч у переносному сенсі.

– Чому так?                                                                               

– Що, чому так?                                                                           

– Сутності, вони ж, ну… сяючи згустки, і значно більші, деякі з зореліт величиною, а тут монстри, та ще ніби створені невігласом-художником.

Бородач знизав плечима.                                                     

– Думаєш, зі світлою плямою боротися легше?

– Ти ж зрозумів мене.                                                                                  

Бальтазар відсунувся від столу, рипнувши ніжками стільця по паркету.

– Бажаєш поговорити, давай поговоримо. Як уже е-е… говорив, коли виходиш проти сутностей, віч-на-віч, тебе ніби… викидає, в таке от місце, – він показав на екран, – до речі, комп'ютерна симуляція зроблена за нашими розповідями. За розповідями тих, хто вижив. Чому так? А хрін його знає! Де це місце? Хрін його знає! Чи є воно насправді, чи тільки в чиємусь мозку, хоч мисливця, хоч тварюки. Хрін його знає! Чи можна там померти? Так, можна! Я відповів на всі твої запитання?

– Чому меч?                                                     

– Чого?                                                                                             

– Чому в моїх руках меч, а не, скажімо, лазерна гвинтівка чи фазер. Можна було б розстріляти тварюку здалеку.

– Отже не на всі. Чому меч? Хрін його знає! Тепер все, питання скінчилися?

– Ви пробували вийти на сутності з чимось серйознішим за меч?

– Ти чим слухав, хлопче? Кому я розповідав про розумника, що обвішався зброєю? Брати можна, що хочеш, та тільки там, – він знову показав на екран, – ти опиняєшся з мечем і добре, якщо лазерним. Якби пауперлини добувалися так просто, вони б продавалися на кожному розі, пачками.