49.

– Генерале, – щуплий брамник біля широких, різьблених, двостулкових дверей зали Ради низько вклонився, начебто висловлюючи належний ступінь поваги, проте Абдула-Азіс Хамані не помилявся на його рахунок, та й на свій теж.

Таких слуг, брамників ходило, обслуговуючи нечисленних відвідувачів, або стояло в залі не менше дюжини… Абдула автоматично перерахував – рівно дванадцять. Символізм, символізм пронизує їхнє життя. У дванадцять днів Споконвічний створив всесвіт, дванадцять перших учнів Прихованого, дванадцять членів Ради… колон у залі теж дванадцять, на кожній екран у золотій рамці транслював вислови з Писання. Раз на тридцять хвилин вони мінялися. Генерал прочитав найближче: «Істинно віруючий, прагнучі спасіння душі своєї, хай відвернеться від зла та насильства, навіть коли сам стає тим, над ким чинять зле. Завжди є хтось вищий, і хтось нижчий. Самою природою влаштовано так, що є тварини, які харчуються рослинами, а є, які харчуються іншими тваринами. Таким є природний порядок речей, і не нам змінювати його», – це з проповіді на Арбелі, коли Прихованого, тоді ще просто Махді, разом із одинадцятьма учнями, поплічники старих богів вигнали на безлюдний астероїд. Як вони думали, на смерть. Цілу ніч вони молилися Споконвічному, а на ранок (на астероїді теж є ранок), їх підібрав, пролітаючи повз корабель торговця Фаддея, і учнів стало дванадцять.

Абдула був на Арбелі. Забудований готелями для паломників, з численними ресторанами, кафе та чайними навряд чи зараз комусь на ньому загрожувала голодна смерть.

Відвідувачів, включно з собою, він нарахував тринадцять. Генерал вважав це добрим знаком, адже саме стільки було перших послідовників Прихованого, рахуючи самого Махді.

– Генерале, – знову привернув його увагу щуплий біля дверей, – ви можете увійти, – і потягнув важку стулку на себе.

Абдула подумав, і трохи схилив голову у відповідь.

– Дякую.                                                                   

Щуплого та його колег брамників відбирали ще у дитинстві, вирощували у спеціальному інтернаті. З однаковою легкістю вони могли процитувати будь-який уривок з Писання та численних тлумачень, а також вбити всіх, хто перебуває в залі. Голими руками, без роздумів і докорів совісті, а якщо буде потрібно, то віддавши своє життя. Особиста гвардія Ради.

Абдула-Азіс Хамані переступив поріг.                                  

Стеля у залі Ради, незважаючи на висоту, що називається, тиснула. Тут усе тиснуло, принаймні на Абдулу, ще з того часу, як він, тоді капітан, вперше переступив мармуровий поріг свята святих Аксума. «Тиснули» величезні, в кілька обхватів колони червоного граніту, балкон по периметру з власною колонадою зеленого кольору, численні маленькі вікна, що дозволяли оцінити товщину стін, арки з погано замазаними зображеннями старих богів на склепіннях – колись будівля була язичницьким храмом, і, звичайно, тиснули погляди радників. Старців, що вирішували долі мільярдів поданих і самого Аксума.

Як завжди, Абдула-Азіс Хамані кинув погляд у східний кут, де потемнілий від часу мармур підлоги світлів рівним прямокутником. Місце, де багато століть стояв вівтар Споконвічного.

Вівтар прибрали, а слід залишився.                                                       

– А-а, генерал Хамані, – прокоментував його появу радник Сальсабіль, причому таким тоном, ніби Абдула проходив повз і вирішив зайти, а не проторчав більше години в приймальні, – ми тут якраз обговорювали всі ці мерзенні чутки, поширювані не менш мерзенними вуличними горлопанами про нібито… е-е, неналежну поведінку прихильників істинної віри.

– Вони кажуть ми дітей у жертву приносимо, – буркнув радник Ульфат.

– А потім їмо... чи навпаки.                                                                         

– Не важливо, – слово знову взяв радник Сальсабіль, – а важливо те, що з вулиць цей бруд перекочував у стрічки новин. Яка аудиторія слухала плітки на ярусах, хай і Онона – тисячі, десятки тисяч. Там постійно чимось незадоволені, когось звинувачують чи проклинають. Але громадські трансляції – вже інше, – Сальсабіль замовк, чи збираючись із думками, чи дозволяючи Абдулі самому зрозуміти різницю.

Хоча генерал її чудово знав.                                                                  

Оскільки продовження не було, Абдула вирішив, що друге, а отже, чекали на його відповідь.

– Ми по-тихому взяли кількох вуличних крикунів, допитали. Все, що вдалося з'ясувати – їм хтось заплатив, надіславши основні тези промов. Платежі проводили дистанційно, через підставних осіб, відстежити не вдалося.

– А вони не могли, е-е, щось приховати, розповісти вам не всю правду? – запитав радник Наїль.

– Не могли, – генерал прикинув, що товстун Наїль, напевно, не протримався б і двох хвилин. «Розколовся» ще на стадії демонстрації інструментів допиту.

Абдула подумки схаменувся: «Прихований вибач, про що думаю!»

Радники дружно похитали головами, чи то словами Абдули, чи чомусь своєму. Не кивав тільки Іршад – Верховний Муфтій, та ще й старий Мухаджир – у цього голова постійно тремтіла. Якщо все складеться як повинно, Абдула зможе претендувати на його місце.

– Ми вважаємо, це прокляті невірні з ОСВП налаштовують проти нас громадську думку, та й ханів, особливо чутливих до неї, – слово взяв радник Зубеяр. А ось із цим треба бути завжди насторожі. На шляху до сьогоднішнього посту Зубеяр «з'їв» не одного претендента, та й, перебуваючи в Раді, не зменшив апетити. – Відомо ж, що посол Співдружності зустрічався з ханами Угедеєм і Джучи. І невідомо, що вніс їм у вуха. А останній, до речі, і без того не дуже шанує нас. До речі про хана, на якій стадії готовності подарунок для Джучи? Якщо мені не зраджує пам'ять, його було замовлено ще місяць тому. Чи не надто довго?

А ось тут є що сказати.                                                               

– Подарунок вже вручено, хан залишився дуже задоволений.