46. Темний ковпак був одягнений на голову

Темний ковпак був одягнений на голову.

«Знову!» – подумав Туган. Ще свіжі були спогади, як його доставили до Вагіза, хоча з того часу минуло вже більше тижня.

На відміну від того разу, шлях виявився коротким. Невелика пробіжка, кут, об який Туган стукнувся, шелест відчиняємих  дверей, Туган ударився ліктем об одвірок і спіткнувся об поріг.

Коли непроникну тканину було знято, Туган побачив знайомого дізнавача з витягнутим обличчям і волоссям, зачесаним на лисину.

Він знову ніби опинився у холодній камері, без вікон, де за стіною хтось кричав від тортур. Тугана пробив холодний, потім гарячий піт.

«О, Махді, на все воля Твоя, і щоб не діялося у світі між зірками, і на тверді планетній, все відбувається з волі і в ім'я тебе, і немає нічого такого, щоб ти не знав, а випробування посилаються лише для зміцнення духу і віри, і немає такого випробування, яке б не прийняв, а прийнявши не подолав істинно віруючий». – Губи зашепотіли слова молитви.

– Твої друзі не дуже довіряють тобі, – дізнавач і не думав чекати, коли Туган закінчить молитися.

Туган хотів сказати, що вони йому не друзі, але чомусь згідно з кивнув, так і є, не довіряють.

– За тобою стежать, до того ж постійно.

Туган знову кивнув, кілька разів він намагався втекти з Онона, точніше – два, на більше спроб сміливості не вистачило, бо обидва рази, наче нізвідки, поряд з ним виникали великі дядьки далеко не доброзичливого вигляду і грубо завертали назад.

– Я думав, це ви...

– Що ми?

Туган похитав головою, мовляв, не важливо. А що важливо, то це…

– Стривайте, якщо вони стежать за мною, то вже знають про цю зустріч! Вони ж… вони ж мене…

«Ну чому, чому я тоді не залишився в бурсі, адже ж пропонували. Зараз би вбивав лінійкою в нерозумні голови мудрість Прихованого, і горя не знав».

– Заспокойся, – дізнавачу добре, не йому ж загрожували смертю, причому свої ж брати по вірі. – Ми пустили їх хибним слідом, за твоїм двійником.

– За моїм ким?

– Не важливо. Я пояснюю, щоб ти усвідомив, що каганат піклується про своїх агентів.

«Я не агент каганату! – хотів крикнути Туган. – І не хочу бути ним, ніколи не хотів агентом. Взагалі – нічиїм!»

Хотів, але не крикнув, лише знову кивнув.

– Отже, – дізнавач сплів маленькі ручки перед собою, опустив на них підборіддя, – минув тиждень, що ти можеш нам доповісти?

– Е-е, – доповісти, а що він може доповісти? – Нічого, – чесно зізнався Туган.

Здається, дізнавач нічого не зробив, навіть не змінив пози, але між ним і Туганом виник невеликий екран, на екрані була кімната, стіл та дві фігури з різних кінців.

«Ми випустимо… вони самі вийдуть на тебе… скажеш нам, де і коли вони готують черговий акт…

… я згоден».

В одній постаті Туган упізнав дізнавача, у другій – себе.

– Якщо нічого не можеш запропонувати, наша співпраця припиняється. Цікаво, що зроблять з тобою одновірці, коли цей запис потрапить до них, – екран зник, ніби підбиваючи рису під життям Тугана.

– Ні! – його загнали в пастку, у кут, ще тоді, коли він погодився. Але ж у нього не було вибору.

– Ти маєш щось дати. Зрозумій, витрачені ресурси: матеріальні, людські, мій час, зрештою.

– Ну, е-е, – Туган гарячково розмірковував над загадковим «дати», – у них ... у нас є головний, звуть Вагіз ...

– Це ми знаємо і так, – перебив його дізнавач. – Скажи то, що нам невідомо.

– Ну... ще я знаю будинок, де вони зустрічаються, можу показати... на карті.

– Ми стежимо за ним, – дізнавач не піднімав підборіддя, з чого виходило – говорив крізь зуби, зневажливо. – Що всередині дома.

– Ну, е-е, я був там всього кілька разів ... люди, багато людей, але я нікого не знаю.

– Зрозуміло, відпускайте його, – дізнавач так і не прибрав голову з рук. – Навіть цікаво, чи приберуть швидко, чи змусять мучитися. За вашою вірою, мучники потрапляють до раю. Хочеш у рай?

– Я… я… – до Джаннату Туган хотів… напевно, але ніяк не зараз. Як казав Прихований: «Потопаючий і за змію схопиться». Все єство Тугана воліло жити, мозок відчайдушно шукав вихід. – Вдруге, коли був у будинку, я зіткнувся з людиною, думаю, що це була людина, її швидко провели повз і вивели через бічний вихід.

– Що за людина?

– Я… я не знаю, – здається, дізнавач чекав продовження, – я правда не знаю, – Туган вирішив закріпити свою маленьку перемогу, – на ньому була накидка чаклунів, яка все приховує.

– Хамелеон, – підказав дізнавач.

– Ага! – радісно погодився Туган.

– І?

– Що і?

– Далі розповідай.

– Далі вивели, і я його більше не бачив. Але людина важлива, супроводжуючі поводилися із нею дуже шанобливо, навіть Вагіз вийшов проводжати особисто.

Дізнавач знову не змінив пози, навіть не моргнув, у долоню Тугана тицьнула чиясь рука, залишивши в ній щось маленьке та кругле.

– Це пристрій стеження, в народі «жучок», – сказав дізнавач, – дивись не загуби, галеністська штука, коштує дорого. Причепиш його на нашого загадкового незнайомця.

– Але... але як? Я бачив його мигцем, мене й близько не підпустили.

– Придумай.

– Стривайте, – здається, Туган знайшов здатність розмірковувати. – Ви ж сказали, що стежите за будинком, отже і цього, в накидці бачили, ви можете самі простежити за ним. Навіщо я вам?

Дізнавач прибрав руки, зітхнув.

– У тому-то й справа, накидка хамелеон робить невидимим носія не тільки для спостерігача, але і для всіх пристроїв, які стежать, таким чином, – він кивнув на руку з «жучком», – не розчаруй нас.