39. За хана Джучи!

– За хана Джучи!

– Нашого ватажка!

– Найсміливішого серед сміливих!

Кубки піднімалися, випивалися, здравиці сипалися. Бешкетник Нергуй заліз на стіл, зізнаючись звідтіля усім оточуючим у коханні, на всі боки полетіли їжа і черепки. Інач намагався стягнути його, бо Нергуй тупцював по улюбленій Іначем сирній запіканці.

– За хана Джучи!

– Майбутнього кагана!

– Продовжувача справи великого Єсугея!

Джучи милостиво кивав.

«Вай, майбутнього кагана», – їхні слова, та роздавачеві благ Кюк-Тенгрі у вуха.

Заповітне місце близько, дякувати татусю, який вчасно вирушив на зелені луки небесного світу смакувати їжу богів, а міг ще не один десяток років протирати своїм товстим задом золотий трон.

Вай, той же татусь підсунув підлянку – зробив братика, теж претендента на заповітне містечко.

Про себе Джучи сподівався: буор-кут кагана Хасара – частина душі, яка не відлітає на небо зі смертю, а залишається з тілом, продовжуючи жити навіть у трупі до повного розкладання останнього, зараз достатньо страждає у сімейному склепі, притиснута різьбленою плитою білого мармуру.

Вай, ще хани ці, з ранку клянуться в підтримці та вічної відданості, а після обіду поспішають до Угедея з тими ж словами та обіцянками.

Джучи перевів погляд на посланника імамістів, що ніяк не міг закінчити свою промову, яка постійно переривалася п'яними криками бенкетуючих.

– Смерть білорясим! – вигукнув хтось.

– Смерть білорясим! – підхопили інші.

– Дай час!

– Пройдемося їхніми землями!

– Потопчемо їх дівчат!

– Нехай спробують справжнього мужика!

– Дивися, ще сподобається!

Імаміст смикався від кожного крику і кусав губи.

«Кусай, кусай, все що ви можете! Вай, засиділися сусіди в мирному житті, зажиріли, саме час топити цей жир!»

«Тенгрі всемогутній, роздавальник благ і каратель, вияви милість, як виявляв до мого діда, дай тільки стати каганом! Клянуся всім, що святе, клянуся іменем свого роду, я принесу тобі таку жертву, яку ніхто ніколи не приносив! Табун у тисячу білих, як сніг, без жодної темної цятки сагайгаків! А ворогів – десятки, сотні тисяч, а ще зруйную їхні ненависні храми!

– … а також як запевнення у вічній дружбі, з надією на подальшу плідну співпрацю, просимо прийняти від імені Аксума, всіляко розташованого до хана, цей… – встиг вставити між тостами білорясий.

Джучи згадав історію битви при Кальміусі. Тоді дід, розгромивши об'єднаний флот окраїнних планет, зібрав усіх цих переможених барончиків, князів, королів і магараджі в ангарі свого флагманського зорельоту, зверху опустили плиту в кілька тон, а на плиту поставили бенкетні столи, за якими Єсугей з соратниками святкували.

Картина ця часто стояла перед очима Джучи.

«Кюк-Тенгрі, тільки допоможи стати коназом! Ні про що більше не попрошу тебе, клянусь! І клянуся, вай, на славу твою я влаштую кривавий бенкет, який затьмарить смерті при Кальміусі!»

– ... скромний подарунок, – виявляється білорясий весь цей час бурмотів.

Ну і що вони можуть подарувати? Якийсь священний сувій їх поганої релігії? Або волосся з бороди їхнього бога, Джучи чув, у Субудая є таке. Вай, як можна почитати чиєсь волосся! Що ще? Нігті, сірку з вух! Вже одне це говорить про убогість їхньої релігії та всіх, хто її сповідує. Інша справа Бог Неба – єдине, що вимагає від шанувальників – кров та жертви. Істинний, могутній володар!

– … ми сподіваємося, він послужить…

Хоча ні, не волосся, ящик, хай і прикрашений усіляким різьбленням, поряд з білорясим був вузький і довгий, майже з білорясого. Може, вони нарешті почали розбиратися в нормальних подарунках і піднесли йому... шаблю... порохову рушницю, з давніх, тих, якими билися на зорі цивілізації?

– Йо, хо, хо, ще одна, дивіться! – у бенкетний зал ввалився Уламбаяр, стискаючи в могутніх руках кавоварку, Джучи вже збився з рахунку яку.

Після того, як власну кавоварку за наказом Субудая забрали з покоїв сотника, у відшкодування здобутої ним у магазині, чоловік, на помсту, подався тягати кавомашини звідусіль, де тільки можна. Незабаром у його покоях не лишилося місця. Найцікавіше, що каву Уламбаяр особливо не пив.

– Оце молодець!

– Трофей!

– Такої в тебе ще не було!

– За великого здобувача!

– За Уламбаяра!

– Уламбаяра!

– Ось! – здається, імаміст нарешті перестав бурмотіти.

Передня стінка ящика була відкинута, всередині стояла дівчина. Світле, злегка з рудим відтінком довге волосся, трохи кирпатий носик, розсип веснянок та величезні очі. Дуже схожа на Хулан – дочку хана Есена, Джучи грав з нею в дитинстві, коли ще жив на Ононі. І родимка, над губою, вай, зліва, як у Хулан. Темна цятка, хоч і здавалась недоліком, вай, приковувала погляд.

– Ого-го!

– А це що?

– Ніяк, дівка!

– Білорясі що думають, тобі дівок не вистачає!

Дівчина зробила крок із ящика, вклонилася Джучи.

– Мій хан.

І голос, з легкою хрипкістю. Джучи балдів від таких голосів.

– Та ще й худа!

– І плоскогруда!

– Віддають, чого самим не треба!

Джучи відчув, як у горлі раптово пересохло.

– Беру! – вигукнув він перше, ніж збагнув.