38. Туган йшов містом

Туган йшов містом, він не настільки знав Онон, щоб зрозуміти, на якому рівні знаходиться.

Відпустили. Відпустили!                     

Живий!                                                       

Реклами навколо закликали відвідати нову лазню, спа-салон та центр дозвілля, скрізь обіцяли незабутні відчуття та приємні спогади.

Спогади, Туган був ситий ними по горлянку. Коли дізнавач сказав заповітні слова: «ми випустимо», Туган зрозумів, наскільки ж він хоче, прагне жити. І надія на це життя то виникала за словами дізнавача, то зникала знову.

Релігійні суперечки, боротьба за віру, зрада, як це все дрібно і не важливо. А важливо те, що він живий! Вирвався!

«Відвідайте морські курорти Елізії!» – закликала татуйована дівчина в роздільному купальнику з квіткою в довгому волоссі.

Так, відвідати, хоч що, аби подалі звідси! Втекти, полетіти з Онона, з цієї проклятої планети. Можна повернутися на Фатіх, а що, він зможе викладати в якійсь школі. Краще у селі — привітні люди, природа, немає реклами. Чим більше Туган думав, тим більшу привабливість ці думки набували в його голові.

Одружитися, завести господарство, город та забути столицю, як страшний сон.

«Злови свою удачу за хвіст!»                                                

Вони з'явилися несподівано, з двох боків, двоє міцних хлопців, один у повсякденному одязі: шальвари, футболка, другий у строгому діловому шервані, підхопили з цих самих боків і потягли, присікаючи будь-які спроби не тільки до втечі, але й до будь-якого руху, окрім заданого ними.

– Без дурниць! – сказав той, що у футболці.                                      

Єдине на що Туган був зараз здатний, це судорожно і часто дихати, насилу перебираючи ногами. Навряд ці «дурниці» хлопець мав на увазі.

Вони рухалися якимись забутими провулками та жвавими вулицями, піднімалися на ліфтах-платформах і опускалися на рухомих тротуарах. Туган не намагався ані запам'ятати дорогу, ані вирватися. Страх, страх охопив його, залишивши лише можливість дихати та рухатися, але ніяк не будувати плани та чинити опір.

Через якийсь час на голову Тугана одягли темний ковпак, і далі вже він просувався не бачучи дороги.

Коли ковпак зняли, Туган виявив себе в кімнаті без вікон і навіть меблів, лише витерті килимки на кшталт молитовних на підлозі. І ще пахло рибою, сирою.

Тугана змусили сісти, одна сідниця опинилась на килимку, друга на холодній підлозі, але Туган боявся поворухнутися. Супровід залишився стояти. Навпроти, на килимку, схрестивши ноги, сидів.

– Вагіз! – зрадів Туган, причому щиро, і зустрічі знайомого обличчя, і тому, що маленького проповідника не заарештували.

Ось він повинен зрозуміти, він же знає Тугана і завжди був добрий.

– Ти – зрадник! – сказав Вагіз, причому впевнено, ствердно.

Туган хотів сказати, що він ніяких присяг вірності не приносив, отже, і зраджувати не може.

– Зрадив нашу землю, нашу віру, – вніс ясність Вагіз, – нашу справу.

«Яка справа?»                                                                          

– А зрадник заслуговує лише одного – смерті!                                  

«Ні!» – хотів крикнути Туган, але горло народило лише здавлений хрип. У дізнавача – смерть, тут – смерть, ну чому, чому? Хіба є лише один вихід?

– «Тільки Прихований має право забирати і дарувати життя», – Туган сам здивувався, що знайшов у закутках пам'яті ці слова, ще більше здивувався своєї сміливості вимовити їх вголос.

– Що?                                                                           

Здивувався не він сам.                                               

– Це з кордофанської проповіді Імама Муси, коли стражники безбожного імама оточили його з учнями...

– Я знаю обставини проповіді на Кордофані! Але як смієш ти, зраднику, вимовляти слова святого.

– «Хто вбив одну людину, той убив тисячі – всіх дітей її та дітей його дітей, хто врятував одну, той врятував тисячі», – трохи осмілілий Туган знайшов нову цитату, цього разу не від Муси, а з самого Писання.

Вагіз пожував губами, переглянувся з хлопцями, кивнув, мабуть прийнявши якесь рішення.

Туган напружився.                                                              

– Гаразд, так і бути, в ім'я Прихованого, живи, поки... можливо, згодом, тобі буде надана велика честь, і ми дозволимо спокутувати провину кров'ю!

Туган хотів сказати, що не хоче кров'ю. Він взагалі не хоче нічого спокутувати, а єдине бажання виявитися якнайшвидше, якнайдалі звідсіля.

Хотів, але не сказав.