30. Полковник Вахід упіймав генерала Абдул-Азіса Хамані в коридорі

Полковник Вахід упіймав генерала Абдул-Азіса Хамані в коридорі, на виході з кабінету. Був час обіду, і генерал збирався пройтися до кафе через дорогу. Там готували чудовий бурек, якраз такий, як треба, з дрібно рубаним, а не перекрученим м'ясом, домашнім сиром та грибами, а ще запікали його у правильній печі – на дровах.

Пару разів на місяць генерал балував себе, частіше не дозволяла підшлункова, яка, після такого, починала надвечір смикати. Як там у Муси: «Більше за інших милий Прихованому не той, хто уникає гріховних вчинків, слідуючи природі, а той, хто не грішить, всупереч їй».

– Я до вас! — радісно сповістив полковник після вітання. З їхньої останньої зустрічі він помітно змарнів, але чомусь виглядав задоволеним. Може, давно хотів схуднути? – Щодо операції «Привід».

– Щодо якої операції?

– «Привид», – зніяковів полковник, – хлопці так назвали.

«А те, що назва операції не повинна вказувати на її сутність, хлопців не вчили!» – Абдул-Азіс вирішив не промовляти це вголос, не місце і не час вичитувати підлеглого, тим більше що той ледь не танцював.

Генерал з тугою глянув на кафе – з вікна проглядалася вулиця, перевів погляд на фонтан, подумав і повернувся до дверей з екранованим кубом. Нині не до консервативних звичок.

У кімнаті для секретних нарад генерал опустився в крісло на чолі вузького столу, дочекався поки загоряться всі вогники, які сигналізували про повну ізоляцію приміщення. Звично перерахував – рівно дванадцять.

– Слухаю.

Не чекаючи на запрошення, полковник опустився на найближчий стілець.

«Напевно, дійсно, новина надзвичайна, раз так поводиться в присутності начальства, та не просто начальства, старшого за званням».

– Нитка з якої зникли сутності, якою займається моя група…

Абдул-Азіс нетерпляче махнув рукою, мовляв, далі, одночасно розмірковуючи, може ще встигне поласувати бурекем. У крайньому випадку спізниться. Він ніколи не запізнювався з обідньої перерви, і того ж вимагав від підлеглих, але один раз можна. Хоча кому, як не йому знати, з цього, з маленького порушення, послаблення починається шлях похилою стежкою. У того ж Муси: «Високий духом висуває вимоги до себе, низький висуває вимоги до інших».

– Так ось, нитка, – полковник витер об штанини спітнілі долоні, – я доповідав раніше, що кораблі вільно проходили через неї, зокрема зореліт рятувальників. Однак ми провели кілька пробних польотів, і… – він знову витер руки.

– Що, і? – стомлено спитав Абдул-Азіс, розмірковуючи, що найближчими днями пообідати на власне задоволення не вийде, бо сьогодні – останній день цього тижня зміна Ільхана. Тільки він міг готувати правильний, незмінно смачний бурек. Ільхан говорив – отримав рецепт від бабусі. Генерал Абдул-Азіс знав напевно, рецепт кухар підглянув на минулому місці роботи, у ресторані «Арнавуткей» у тамтешнього шеф-кухаря, лише трохи вдосконаливши додаванням мезглянського перцю.

– Наші привиди пропускають лише віруючих! Я хочу сказати – істинно віруючих, решту вони просто… завертають.

– У що? – у молодості генерал любив каламбури, зараз ось недоречно вирвалося. Але він одразу взяв себе в руки. – Тут, докладніше.

– Розумієте, – від надміру почуттів полковник схопився, також без дозволу, – один із нашої групи, зовсім випадково виявилося, не сповідує справжню віру.

– Невірний! – насупив брови генерал.

– Атеїст. Вийшло так, що він летів через нитку сам, на кораблі з апаратурою, хотів виміряти… не важливо. І яке ж було його, та й усіх нас здивування, коли замість кінцевої точки, а саме Гадира, його корабель опинився на Раккі, тобто на початку шляху. Він ще кілька разів пробував, і щоразу неодмінно з’являвся там, звідки вилетів. Щось ніби не пускало його.

– «На початку часів, коли Споконвічний створив цей світ і наповнив його світлом і твердю, з темряви первородної проникли в нього потвори, яким немає назви.

І все до чого торкалися портвори, змінювалося, стаючи не таким, як раніше.

І почали плодитися і розмножуватися понад будь-яку міру потвори та їх творіння».

– Вибачте, що? – не зрозумів полковник.

Абдул-Азіс зітхнув – о часи! Слова Святого Писання вже не знаходять належного відгуку та поваги. А їхня служба, між іншим, створювалася і для охорони віри.

– Що саме не пускало ваш зореліт?

– Ми не знаємо, – анітрохи не зніяковів полковник, – можливо, привиди, навіть швидше за все привиди. Спочатку ні ми, ні сам вчений не зрозуміли в чому річ, провели кілька експериментів, у тому числі і його політ у супроводі групи колег – і вони благополучно долетіли. Нарешті шляхом спроб і помилок, було встановлено чинник, який впливає на можливість подолання саме цього відрізка, зокрема – віра, істинна, наша віра! Ми пішли далі, домовилися із міністерством внутрішніх справ, вони виділили нам ув'язнених, природно, не посвячуючи, так би мовити, у суть…

– І в чому ж суть? – що цікаво, наскільки пам'ятав Абдул-Азіс, раніше полковник не був настільки багатослівним, втім, отримані відомості вибачали його.

– Вісімдесят відсотків! Плюс-мінус. Саме стільки має бути на зорельоті представників істинної віри, тоді зореліт досягає пункту призначення. Якщо відсоток менший – повертається на вихідну точку. Розумієте, що це означає!

Абдул-Азіс обережно кивнув. Ще б не розуміти. Якщо так – вони зможуть контролювати Павутину. Він навіть подумав про це обережно, мимохіть, немов боючись, що думку можуть прочитати, чи злякати удачу.

– Як вони... привиди, вважатимемо, що привиди визначають приналежність людини до тієї чи іншої віри?

Полковник звалився на стілець. Тепер, коли він видав головне, запал його трохи згас.

– Не знаємо. Теорій маса, але напевно не знаємо. Примушували іновірців молитися, дотримуватися наших ритуалів, навіть носити одяг священиків – ні, не обдуриш.

– Інопланетяни?

– Через брак, гм, матеріалу вдалося провести досліди з цинтіанцями робочої касти – те ж саме. Ті, що поклоняються Прихованому – долітають. Відсоткове відношення зберігається.