28. Не хочу гуляти!

– Не хочу гуляти!                                                                   

– Не вередуйте. Дівчині належить не менше години на день робити піші прогулянки на свіжому повітрі. Покращує колір обличчя.

– У мене нормальний колір обличчя!                                             

– Буде краще.                                                                                              

– Ось вийду заміж, пожалуюся чоловікові, він тебе відшмагати накаже!

– Думаю, у хана Угедея буде достатньо турбот, щоб відволікатися на побиття старої служниці.

Юлдуз не розуміла, що знайшло на Чимег. З хвилини на хвилину повинні принести на примірку весільну сукню. У Юлдуз у дитинстві була лялька-наречена. Вона розмовляла, могла ходити, навіть спати, але не це головне, адже не ходьба, розмови та сон роблять тебе нареченою, а… сукня! У ляльки вона була неймовірна: з пишними спідницями, широкими плечима, рюшами і хутром, а ще вона була засіяна блискучими стразами. Справжня сукня із казки. Юлдуз досі пам'ятала кожну деталь, кожну складочку, кожен приклеєний до тканини камінчик. Вона мріяла, що коли виросте, на весілля одягне таку ж! Навіть уві сні бачила.

І ось – виросла, незабаром весілля, і сукню мрії повинні принести на примірку. Тільки замість рюшів – паргамські мережива, штучного хутра – шкурки магваїв, а стрази замінило справжнє коштовне каміння.

Юлдуз відкрила було рота, щоб сказати щось образливе старій служниці, як побачила його. У тіні старого платана, їхнього платана, поруч з лавкою, стояв він.

Забувши всі образливі слова, Юлдуз кинулася до хлопця.

– Вал!                                                                                            

– Пані!.. – запізно спробувала зупинити Чимег.                          

Юлдуз уже нічого не чула, вона підбігла до Валидимира, хотіла, як раніше, з розбігу кинутися на шию… вчасно згадала, що вже наречена, не добігаючи кількох кроків, зупинилася, наче налетівши на силовий екран. «Прикраса дівчини – скромність!» Звідки це? У якомусь серіалі почула? Ні, більше схоже на нянькові настанови, або прислів'я Мунке.

Валидимир теж помітив її, кинувся назустріч, але, зробивши кілька кроків, також завмер, не доходячи.

Так вони стояли, один проти одного і мовчали, поки не підбігла захекана Чимег.

– Молодий чоловік, – піт котився з-під нянькиної головної хустки великими краплями, – сподіваюся я не пошкодую про свій вчинок!

Володимир схилив голову в поклоні,                      

– Не пошкодуєте.                                                                                                   

– То це Чимег тебе сюди!.. – Юлдуз була вражена, – нічого собі! Я думала, ти її боїшся.

– Боюся, – Володимир опустив погляд.                                                                    

Чимег відійшла, важко опустилася на лавку, заходилася, пирхаючи і шумно дихаючи, обмахувати себе долонями.

– Мені сказали, ти поїхав, назавжди, – Юлдуз сама не зрозуміла, звідки в голосі прорізалися обвинувальні нотки.

– Я повинен, у палаці твого батька мені більше немає місця, але, – Володимир підвів очі, глянув на Юлдуз прямо, – я не міг піти, не попрощавшись.

Її навіть у жар кинуло від цього погляду, очі горять, того й диви дірки попалить.

Юлдуз наче вперше побачила хлопця.                                                                            

«А він високий... і плечі широкі... не такі широкі, як у хана Джучи, але все ж таки. Брови чорні, густі і борода теж чорна... і колись, мабуть, буде густою. І руки... пальці такі довгі...»

– Юлдузе, я… – він явно не знав, як продовжити.

– Мій батько сказав, що ти мене… – чомусь Юлдуз не змогла вимовити: «кохаєш», хоча багато думала про слова батька, навіть представляла зустріч із юнаком. Володимир стояв червоний, як захід сонця на Цинті. – Отже, це правда? – дивлячись на реакцію хлопця, Юлдуз не сумнівалася.

Якимось дивом, Володимир зрозумів її, та кивнув, чомусь вийшло це у нього винувато.

– Чому ж ти раніше?.. Не казав?                                                                                      

Валидимир покосився на Чимег, яка ніби й розсіяно водила очима, але погляд ні, ні та й повертався до них.

– Знав, що нічого не буде. Так, ми росли разом, грали, але я ніколи не забував, що в домі твого батька я не гість. Я – бранець, заручник. І збунтуйся мій батько, людина, яку я не пам'ятав, та й не знав, чи вчини щось, що розходиться з волею кагану, мене б стратили, одразу й не замислюючись, як приклад іншим правителям, чиї сини виховуються в палацах ханів та намісників.

І було в його словах стільки гіркоти, що Юлдуз навіть відсахнулась. Ні, вона знала, що Володимир не просто гість, але якось не замислювалася про те, як же він почував себе всі ці роки. А вона ще дражнила, жартувала з нього.

– Але тепер буде все добре, – їй хотілося хоч якось підбадьорити Валидимира, – тато каже, твій дядько забирає тебе додому.

Володимир посміхнувся, але вийшло це в нього сумно.

– Так, додому.                                                                             

– Ну, годі, – невідомо коли Чимег покинула лавку, навіть більше того, підійшла до них. А Юлдуз і не чула. Кралася чи що? – Для приємного кольору обличчя більш ніж достатньо.

Служниця рушила до будинку, порівнявшись з Юлдуз, міцно взяла її вище ліктя, наполегливо потягла за собою.

– Прощавай, – чомусь Юлдуз не могла відірвати погляд від Валидимира. «А ще в нього очі красиві, задумливі такі, і ніс, і губи… верхня більша за нижню». Хоча зрозуміло чому, вони ж, може, зустрічаються востаннє!

Юлдуз захотілося вирвати лікоть, кинутися на шию Валидимиру... а що далі?

Обійнятись?                                                                                     

Поцілуватись?