26. Мунке-ефенді, яка честь, яка честь

– Мунке-ефенді, яка честь, яка честь, Прихований свідок, коли ваша людина передала мені – недостойному – запрошення до вашої ложи, зізнатися, спочатку я грішною справою подумав, що сплю. І навіть ущипнув себе за руку, ось і сліди залишилися.

Запрошений спробував закатати рукав, але Мунке зупинив його.

– Проходьте, пане Гаріб, пригощайтеся тим, що милостивий Кюк-Тенгрі послав мені сьогодні.

Мунке уважно спостерігав за співрозмовником, однак, при згадки імені іншого божества, по обличчю імаміста не пробігло й тіні.

Мало того, Гаріб навіть підняв руки до стелі ложі, закликаючи в свідки чи то свого бога, чи міські яруси.

– Пане? Ви назвали мене пан? Прихований допоможи, чи не почулося мені! Ні, Мунке-ефенді, це ви тут пан, я ж більш ніж скромний службовець не вартий не те що вашого товариства, а навіть перебувати на одному іподромі, та що там, на одному ярусі з людиною, подібною до вас.

– Проте ви тут, – Мунке розвів руки, дозволяючи співрозмовнику самому вирішити, що мав на увазі: ложу, іподром, місто, планету.

– Зізнатися, я гублюся у здогадах, що могло знадобитися від мене недостойного, самому головному раднику самого намісника Субудая, нехай продовжаться світлі дні його, нехай дарує Прихований йому до кінця відміряного терміну світлий розум і рухливість членів. І, звичайно, втричі бажаю того ж і вам, шановний Мунке.

Мунке поплескав долонею по червоному оксамиту лавки, біля себе.

– Присядьте, Гарібе, насолодимося скачками.

З лави відкривався чудовий вид на бігові доріжки, на численних глядачів, на далекі та близькі вежі бізнес та торгових центів.

Постійно кланяючись, імаміст зайняв запропоноване місце.

– Не знав, Мунке-ефенді, що ви схильні до гріха азарту.

Сагайгаки та жокеї саме займали свої місця перед початком чергового заїзду. Тварини брикалися і били копитами – сагайгак звір норовистий, наїзники ж були спокійні.

– Зате ви тут щодня з одинадцятої до полудня, хоч години звіряй! – не зміг стриматися Мунке, явно натякаючи на те, що йому відомо більше, ніж належить знати простому раднику.

Втім, імаміст, здавалося, не помітив натяку.

– Як каже імам Муса: «Хто без гріха, той не жив». Сподіваюся Прихований, пробаче мені цю слабкість, коли розподілятиме місця в День Воскресіння.

– У нашій релігії немає поняття гріха, до того ж, я чув фраза звучить: «Не грішить лише небіжчик», – Мунке вирішив трохи збентежити співрозмовника, та й заразом показати свою обізнаність.

– Це неточний переклад, – той не дуже зніяковів, або добре володів собою, що з огляду на рід занять гостя очікувалося. – Як людина, яка має певний досвід, насмілюсь дати, е-е-е, рекомендацію: в останньому забігу не ставте на фаворита. Алмаз – красень трирічка, у будь-який інший час він обійшов би суперників, що раніше з легкістю і робив, вириваючись на фініші на круп, а то й на два.

– Що ж трапилося з вашим Алмазом зараз? – поцікавився Мунке, який завжди був байдужий до скачок, та й ложа була не його, а муніципальна, для міських шишок та заїжджих знаменитостей.

– О, він ні в якому разі не мій, – і знову співрозмовник закликав стелю у свідки, – хоча я і деяким чином знайомий з господарем Алмазу, точніше – господинею. Ну так от, не далі, як тиждень тому нашому сагайгаку поміняли брейтора, старий, як би це сказати – помер, нещасний випадок, а треба зауважити, вони були дуже близькі з Алмазом, ось нещасна тварина і сумує.

Зізнатися, Мунке не дуже уважно слухав співрозмовника, перипетії сагайгачного життя мало цікавили його, він більше був зайнятий тим, як від нього перейти до предмета розмови.

– Пане Гаріб…

– Так, Мунке-ефенді?

– Як ви, безперечно, знаєте, незабаром у нас відбудеться великий курултай, вибори кагана.

– Звісно! І я, і всі мої близькі моляться, щоб Прихований надихнув ханів віддати свої голоси за найбільш гідного!

– І ніщо не повинно відволікати, а тим більше затьмарювати таку важливу подію, ви згодні зі мною?

– Мунке-ефенді, – Гаріб притиснув руки до грудей, – я прагну цього всією душою, нехай вона і лише частково належить мені, а здебільшого пану нашому Прихованому. Однак, зізнатися, я в деякому збентеженні, чому така значуща людина каже все це мені – нікчемному серед нікчемних.

– Минулого тижня, – продовжив Мунке, спостерігаючи за бігом сагайгаків, – у зеленому кварталі стався вибух, загинуло двоє громадян каганату.

– Ай, ай, ай, – сплеснув руками Гаріб.

– … винуватцями виявились імамісти-радикали! – Мунке відірвався від тварин і глянув у вічі співрозмовника. – Що на це скажете?

Здається, йому вдалося таки збентежити Гаріба.

– Зізнаюся, я не зовсім розумію, якої відповіді ви чекаєте від мене – скромного службовця посольства Аксума у каганаті. Як вам, напевно, відомо, я обіймаю непомітну посаду аташе з культури, у нас у посольстві є більш значущі особи, взяти бодай пана посла. Думаю, вони більше, е-е, компетентне змогли б відповісти на ваше…

– Я хочу, щоб такі інциденти більше не повторювалися! – не відводячи погляду від співрозмовника, сказав Мунке. – Хоч би доти, як новий каган сяде на золотий трон!

– До того ж – це фанатики, вони не визнають жодної влади, навіть офіційної, тим паче офіційної! Зізнаюся відверто, навіть у себе на Аксумі ми страждаємо від їхніх дій та заяв. Ось, наприклад, не далі як минулого місяця…

– Ви чуєте мене, Габіде! Ми, як знаєте, кажучи «ми», я маю на увазі людей, наділених достатньою владою, не хочемо більше нічого чути про якісь вибухи та інші терористичні акти на ґрунті вашої, та будь-якої віри. Більше того, ми бажаємо отримати тих, хто стоїть за згаданим вибухом, негайно, і це не прохання.

– Мунке-ефенді, – і знову стеля була призвана в свідки. – Мабуть, ви мене з кимось плутаєте. Будь у мене хоча б частина, та що там, хоч крапля тієї значущості, яку ви, шановний Мунке, приписуєте скромному слузі свого уряду і, звичайно, Прихованого, та будь у мене будь-яка влада, я б...