21. Служниці принесли синій дан-деел з найлегшого шовку

Служниці принесли синій дан-деел з найлегшого шовку, розшитий золотими нитками і оторочений хутром чорної лисиці. Вони розгорнули його, запрошуючи Юлдуз одягнути.

– Не хочу синій, – насупилась дівчина. – Несіть червоний, той що подарував батько на день народження, з оксамиту та парчі! До того ж там вставки, від чого плечі здаються ширшими, а в цьому я буду схожа не на дівчину, а на дитину!

– Синій – один із кольорів хана Угедея, твого майбутнього чоловіка. Ти маєш надіти цей, – стара Чимег відібрала дан-деел у служниць і ледь не силою засунула руку дівчини в один із рукавів. – Далі сама.

– Ну й добре, – надягаючи, Юлдуз продовжувала бурчати, – ось стану ханшей, накажу випороти тебе.

– Спочатку стань, якщо так копатимешся, запізнишся на власні оглядини.

Служниці вже оперізували Юлдуз широким золотим поясом.

– Не так туго! – крикнула вона.

– Вузька талія – прикраса жінки, – Чимег сама взявшись за кінці затягла пояс, спритно зав'язавши його складним вузлом на спині.

– А я дивлюся, у тебе цієї краси, хоч відбавляй, – Юлдуз не втрималася і тицьнула няньку в об'ємний бік.

– Угедей вперше побачить тебе, ти маєш вразити хана. Чоловіки люблять очима.

За знаком Чимег, служниці подали традиційні повстяні чоботи з гострими задертими носами.

– Цікаво, якому чоловікові може сподобатися жінка, яка має на ногах ці труби! – проте Юлдуз покірно підводячи ноги, дозволила взути себе.

Наступна служниця вже тримала перед нею капелюх малгай, оторочений, як і дан-деел хутром чорної лисиці і прикрашений на гострій вершині справжньої, блискучою павуперлиною. Казали, вони так світяться, тому, що в перлині заточена сама сутність, переможена мисливцем.

– Зачіску не зіпсуйте! – цього разу обурилася не Юлдуз, а Чимег.

Весь ранок служниці-чесальниці укладали довге волосся Юлдуз у широкі крила, які оперізували голову, зміцнюючи волосся множинними срібними пластинами та лаком. Між пасмами вилися срібні ланцюжки і блищали численні шпильки. Кінці довгого волосся заплели в коси, які прибрали в довгі, майже до землі оксамитові чохли.

– Яка ти в мене красуня! – Чимег відійшла помилуватися і, здається, змахнула сльозу.

Юлдуз подивилася в дзеркало-монітор, розділене на кілька частин, кожна з яких показувала дівчину зі свого боку.

– Ну і добре, – загалом вийшло дуже непогано. – А Валидимир де? Обіцяв прийти.

Чимег винно, принаймні так здавалося, розвела руками.

– Я посилала, ніде не змогли знайти.

– Хай так! Потім сам же шкодуватиме!