16.

– Як і очікувалося, люди Джучи бешкетують у місті, причому, опускаються навіть на нижні яруси, не нехтують, так би мовити, нічим. Тільки сьогодні, наприклад, зранку сотник Уламбаяр розбив вітрину в бутіку «Мануфактура», побив двох продавців-консультантів та одного охоронця, ну й по дрібниці там, речі порвав, кавомашину забрав…

– Що? – здивувався Субудай, – яку машину?

– Кавову, – Мунке підсунув палець під пов'язку на очниці і почав посилено чухати, – вона у них у підсобці стояла, для співробітників, ось він її і...

– Навіщо сотнику кавомашина?

– Думаю, каву пити.

– У них що, у Жовтому палаці своїх немає?

– У кожній кімнаті, а ще в холі та на кухні, – Мунке витяг палець, підніс його до другого ока, уважно оглянув. – Але сотник каже, із магазинної смачніше.

Рука мимоволі потяглася до мішечка з волоссям Прихованого, наштовхнулась на щось тверде. Тьху ти! Книжка-подарунок! Він і забув.

– Отже так, вітрину засклити, побитим виплатити компенсацію, а кавоварку... забрати з покоїв цього Уламбаяра і віддати в магазин!

– Вже, ну, крім кавоварки, – Мунке потупцював на місці, після чого знову почав чухати око.

– Ну що там у тебе, кажи вже! – Субудай розумів, такими дрібницями, як бешкет одного з сотників, старий друг і радник його б не відволікав. Тим більше, що бачив чергу із прохачів за дверима. А серед них були й люди, які не звикли чекати.

Мунке зітхнув.

– Імамісти-радикали, – звичайно він знав про віру Субудая, тому дав час переварити слова. – Приблизно тоді ж, коли бравий сотник розносив магазин, один увірвався до локшинної на п'ятому рівні, кинув бомбу. Локшинна вщент, двох відвідувачів на смерть.

– Тільки цього нам не вистачало, – рука просунулась за книжку і намацала заповітний мішечок. – Що на це говорить наш доблесний начальник поліції?

– Доблесно лається. Намагався управління розвідки підключити, але ж ти знаєш Баттсенга. Каже – ловити внутрішніх злочинців має поліція.

Так, начальника служби безпеки – Оготора Баттсенга Субудай знав і недолюблював, проте це було взаємне почуття. Висока ймовірність, що вибухи продовжаться, тому Оготор не захоче мати із цією справою нічого спільного, щоб виставити себе в найкращому світі перед новим каганом.

– З журналістами вдалося домовитися, – продовжив Мунке, – у новинах про це не буде, тільки наше світило Рубі Такер виторгував ексклюзив з кимось із ханів, зрозуміло не з претендентів. Я думаю віддати йому Онгюра, чи Бямбата.

– Краще Бямбата, – задумливо промовив Субудай, – він за нас... тобто, за Угедея.

Мунке кивнув,

– Я теж схилявся до Бямбата, тільки мене він слухати не стане, тобі треба його вмовити.

– Поговорю, хан пихатий, любить увагу, думаю, особливо старатися не доведеться. Новини, це добре, але як бути із чутками.

– А що чутки, – Мунке знову взявся за око.

Нервує радник, зрозуміло, Субудай і сам відчув свербіж у тілі, причому в найнесподіваніших місцях, наприклад, у п'яті, їй-то чого свербіти?

– Чутки завжди ходять, одною більше, одною – менше.

– Добре. Виконавця, який кинув бомбу, вдалося спіймати? – Субудай спробував почухати п'яту. Ні, через чобіт – ніяк.

Мунке знову кивнув.

– Тільки толку ніякого. Фахівці з поліції працюють, у них і телепати є, але, кажуть, у хлопця стоїть мнемоблок, трохи натиснеш, він може гигнути. До того ж, у нього заблоковані центри болю. Годинами молиться своєму лайновому богу… тобто, – Мунке зніяковів, – вибач, не хотів образити тебе.

Субудай подумав, і стягнув чобіт, після чого із задоволенням почухав п'яту. Судячи з погляду Мунке, той чекав іншої реакції.

– Не вибачайся. Що із зовнішнім спостереженням? Десь же цей шанувальник бомб ночував, їв, з кимось спілкувався, зрештою, бомбу не сам же він робив.

– За гроші на Ононі можна все, особливо на нижніх ярусах, сам знаєш. А камери там працюють через одну, та й то тільки на людних вулицях. Наші їх ставлять, а місцеві знаходять, відключають і перепродують, така ось гра в кішки-мишки. До того ж проповідників розплодилося там понад усяку міру. Треба з ними теж рішати. Я ось що придумав, схожу у посольство Аксума, до Гаріб-бея.

– Думаєш він за цим стоїть? – Субудай спробував одягнути чобіт і не зміг. Власне черево стало на заваді. Дивно, що не заважало коли знімав. Вдома цим, у сенсі – чоботами, займалися слуги, але тут… чи Мунке попросити, а раптом образиться.

– Він не він, яка різниця. Будь-які напруження між нашими державами, особливо зараз, насамперед не вигідні їм. Хіба дарма він топче нашу землю? І сусідські собаки, які перегризлися, гуртуються під час біди. Нехай для різноманітності попрацює на нас!

– Баттсенг не схвалить, ми залазимо на його територію.

– Начхати!

– Сам зможеш, чи мені?

– Займайся своїми справами, – Мунке спостерігав чергову спробу поєднати пальці на нозі та халяву. – Давай допоможу, чи що.