14. Субудай дивився на зігнуту в глибокому поклоні спину

Субудай дивився на зігнуту в глибокому поклоні спину прохача.

Той старався, дуже старався, за бажання можна було розгледіти навіть верхню частину куцого заду, обтягнутого широкими шальварами чогось отруйно-малинового кольору.

Всі ці барони, графи і королі окраїнних систем, як і ще дрібніша їхня аристократія, після прибуття на Онон, буквально наступного дня перебувалися в прямому і переносному значенні, в міру можливостей та смаку освоюючи моду столиці каганату.

Ось і цей вирядився в червоні шальвари, жовтий пояс, коротку смарагдову куртку сердак оторочену нереально дорогим хутром магваїв, розшиту синю сорочку з смугастою краваткою і червоні сап'янові чоботи з загнутими носами – хоч їх підібрав у колір штанів.

Прохач завмер у поклоні на відстані п'яти кроків, причому не від порожнього трону, а від Субудая, що сидів на сходах.

Плюнувши на пристойність та церемоніал, останні дні Субудай підмащував собі невелику подушку. Застарий він щоб морозити мармуром зад, а новий каган невідомо коли займе належне місце.

– Отже, ти просиш ярлик коназа? – Субудай подумав, що зараз розмовляє із задом. Якщо той йому ще й відповість, ото буде номер.

– Так, намісник, – прохач і не думав розпрямлятися.

– Досить спину гнути!

– Як скажеш, намісник, – прохач розігнувся. Був він високий, тонкокісний, із залисинами на витягнутому черепі. Напевно, за їхньою модою, борода була відсутня, зате кінці довгих вусів опускалися набагато нижче підборіддя, та ще й були трохи підкручені.

– Чи відомо тобі…

– Юрію, – підказав прохач.

– … Юрію, що ярлик може видавати тільки каган.

– Великий і милостивий каган Хасар вирушив до предків і зараз мешкає на верхньому, дев'яносто дев'ятому ярусі небесного світу, де безперечно є свій золотий трон, на якому по праву сидить Хан Ханів, підкорювач всесвіту Єсугей. Новий каган ще не обраний і невідомо коли займе належне місце.

«А ще невідомо, хто стане цим каганом», - подумав Субудай.

– То що ти хочеш від мене?

– Всі знають, за відсутності кагана, всім заправляє намісник Онона, тобто ти – великий Субудай.

Лестощі – теж валюта та зброя.

Дивно, Субудай думав його життєвий досвід, зрештою його роки – достатня броня від слів вихваляння, а ось бач же ти. Пробив броню, влучив у ціль.

Рука потяглася до мішечка на грудях із волоссям Прихованого.

– Останній раз ярлик на твою систему видавав каган Хасар, та вічно блаженствує душа його у самому верхньому зі світів, якщо не помиляюся – коназу Олегу, сину В'ячеслава.

Юрій кивнув, погоджуючись.

– Це мій улюблений брат, але під час останнього бенкету на честь нашого вогняного бога Пуруна він подавився баранячою кісткою і помер. Таке лихо.

Субудай згадав останню доповідь посла. Крім усного опису, доповідь супроводжували відео та фотоматеріали. Коназ Олег з перерізаним від вуха до вуха горлом в оточенні трупів вірних соратників. Хоч у цьому прохач не збрехав – сталося на бенкеті.

– Кісткою, кажеш. Це буває. Однак, у мене гостює молодий Володимир – син Олега. Хіба не він має бути наступним коназом?

Прохач вказав на невелику скриньку зі складною квітковою філігранню на пузатих боках. Скриню, згинаючись під вагою, внесли слуги на початку візиту. Юрій нахилився, обережно відкинув кришку. Блиснув жовтий метал, монети були незнайомі, шестигранні, та ще з діркою по центру, але золото – завжди золото, навіть у цифрове століття.

– Подарунок, до скарбниці майбутнього кагану, – сказав голосно й урочисто. – А це, особисто вам, – з-за широкого поясу Юрій витяг не що інше, як книгу. Звичайну книгу, у шкіряній палітурці. Ви дозволите?

За знаком Субудая, він стрімко подолав п'ять кроків, з поклоном поклав книгу на сходинки, поруч із Субудаєм, після чого також стрімко повернувся на місце.

Субудай підняв книгу: «Соколине полювання».

– Дуже рідкісний екземпляр, виданий ще до приховування, теляча шкіра, пергамент, навіть до нас доходять чутки про ваше е-е, захоплення.

Субудай заглянув у форзац, під обкладинку було вкладено листок, а на ньому цифра.

– А як же молодий Валидимир... – з другого разу вдалося порахувати кількість нулів.

– За нашими звичаями, у разі смерті правителя, місце посідає не син, а старший у роді. Звичайно, якщо благородний Субудай дасть на те згоду.

Ліствичне право, Субудай чув про таке.

Закрив книгу, кивнув.

– Поки не вибрали кагана, я – зберігач великої печатки каганату. Будь по-твоєму, коназе Юрію, ти – наступний правитель.

І знову Субудаю довелося спостерігати верхівку дупи претендента, точніше, вже не претендента, а правителя.

– Сподіваюся, це твій син? – Субудай нарешті зволив звернути увагу на хлопчика, що весь цей час м'явся біля дверей за спиною коназа. Коли той кланявся, дитина поспішно і ніяково теж згиналася.

– Так, великий Субудай, – за знаком Юрія, хлопчик підійшов ближче. Одягнений у ті ж кричущі кольори, що й батько, але на відміну від нього – рудий, пухкий та конопатий. Може, в матір? – Середній, звати Іван, згідно з великою ясою, привіз до тебе, погостювати.

Називалося «погостювати», хоча всі розуміли – заручник на випадок непокірності батька.

Субудай зробив знак, і відразу поруч із прохачами з'явився катанський чиновник, відсканував обличчя дитини, звірившись з базою, кивнув. Отже, все вірно – Іван, середній син Юрія. Потім місце чиновника зайняв медик, обидва «гостя» – молодий та зрілий закатали рукави, медик спритно і звично взяв проби крові. Зовнішність можна підробити, кажуть чаклуни Галена і не на таке здатні, а ось аналіз ДНК безпомилково визначить спорідненість.

Цього разу довелося чекати довше, але медик теж кивнув.

За новим знаком Субудая, люди пішли, забравши із собою дитину.

Біля дверей той кинув на батька повний благання погляд.

Коназ Юрій навіть не обернувся.

– Зараз спустишся в канцелярію, я розпоряджуся щодо ярлика. Заплатиш усі мита та оновиш договори на данину. Сьогодні, ні, краще завтра ввечері зайдеш до мене, та не сюди, а додому, – Субудай демонстративно засунув книгу за пазуху, поплескав по тому місці, де сховався подарунок. – Відсвяткуємо, так би мовити, твоє призначення, – він махнув рукою, відпускаючи прохача.