9. Слава Прихованому!

– Слава Прихованому!                                             

– Нехай з вами буде милість його.                                           

Абдул-Азіс Хамані – начальник департаменту зовнішньої розвідки умми Аксума на роботі, як і вдома, віддавав перевагу білій дишдаші. Навіть на парадах, коли всі інші військові хизувалися відпрасованими мундирами з розсипом орденів та медалей.

Хоча які паради у розвідників.                                 

– Мій генерал, – полковник Вахід показав очима на фонтан у кутку кабінету Абдул-Азіза. Дев'ять струменів – за кількістю кіл небесного Джаната, або, якщо завгодно, притулку грішників – вогняного Джаханнама, і ще три по периметру, всього дванадцять, за кількістю перших учнів Прихованого.

А от полковник був при мундирі, і навіть пару нагородних планок причепив, не полінувався.

Абдул-Азіс підвівся з-за столу, пройшов до фонтану, швидко, але без суєти, присів на борт, якраз для таких випадків вкритий м'якою, непромокаючою екошкірою.

– Що в тебе?                                                                             

Ні, поряд, за сусідніми дверима була кімната для секретних брифінгів – багаторазово екранований куб, який щодня перевірявся фахівцями на наявність «жучків» та іншої апаратури, яка підслуховує та підглядає. Але всі, а Вахід серед інших, знали про недовіру генерала до будь-яких електронних штук. Замість усіх цих хитромудрих пристроїв та глушилок, Абдул-Азіз Хамані завжди обирав старий, добрий шум падаючої води.

– Група сектантів-махдистів вилетіла на зорельоті з Ракки на Гадир.

Абдул-Азіс покивав, ніби почув щось важливе, втім, так воно і було, Вахід за дрібниць не відволікав би. Он як руки спітніли, службовий планшет мало не випаде.

– І?                                                                                            

– Не взявши з собою зброї та охорони, тільки навігатора.

– «Все що не прийшло, приходить з дозволу і з волі Його. І якщо говоримо – це погане, то лише тому, що не знаємо, не бачимо початку та закінчення шляху, але лише малу частину. Як мерзенна гусениця дає життя прекрасному метелику, як смердючий труп удобрює землю, так можливе зло сприяє паросткам майбутнього добра», – Абдул-Азіс знову покивав. – На все воля Прихованого, нехай летять, якщо життя не цінують.

– У тому й проблема… – пальці стиснули планшет.

– У чому проблема?                                                               

– Я краще покажу.