7. Як же добре вдома!

Як же добре вдома!                                             

Зняти жорсткий церемоніальний халат, замінивши його на м'який домашній, а важкі чоботи на капці.

«Полечу, на далекі супутники, як усе закінчиться, присягаюсь Прихованим, все кину і полечу. Вирощуватиму троянди... кабачки... голубів... і пузо. Або пузо відрощують, як і бороду, завжди хотів довгу, як у мудреців в давнину бороду, ось – саме час».

– Пане, до вас гостя, – Башир – старший євнух, він же начальник охорони з'явився, як завжди несподівано, точніше, з'явився не він, а його голограма.

– Хто? – Субудай хіба що не заревів. Невже не всіх візитерів він прийняв сьогодні! І взагалі, якщо покинув каганський палац, отже – все, прийоми закінчено.

Начальник охорони зник з поля зору, до Субудая долетіла здавлена суперечка за дверима. Мабуть, гостя так легко не збиралася називати себе. Але нічого, Башир знає свою справу. Підвищені голоси перейшли на крик, після чого голограма євнуха з'явилася знову.

– Там… це, – вигляд у євнуха був розгублений та трохи винуватий, – Субудай-ага, це...

– Ну!                                                                   

– Ханша Борте, мати…                                                     

– Я знаю, хто вона така! Впусти.                                                        

Вона увійшла, розповсюджуючи аромат парфумів. Щось квіткове, Субудай ніколи не знався на парфумах, але напевно дороге.

Одяг ханши був розшитий золотими нитками настільки густо, що здавалося, ніби він сам випромінює світло. Коротку шию жінки обвивали численні ланцюжки різноманітного плетіння, кожен з яких був витвором ювелірного мистецтва. Пальці красувалися каблучками та перстнями, сяючи різноманітним камінням. Масивні браслети щільно охоплювали пухкі передпліччя, майже не залишаючи вільного місця. Субудай і забув, як Борте любила всі ці брязкальця.

– Субудай! – вдова померлого кагана Хасара стояла, уперши руки в округлі боки, немов бажаючи, щоб Субудай розглянув її, як слід.

– Борте-ханум, – Субудай шанобливо вклонився, – яка честь у моєму…

Ханша махнула рукою, браслети брязнули, вдарившись один об одного.

– Облиш ці церемонії. Як тільки змогла, одразу до тебе. Скільки ми не бачилися?

– Шістнадцять, – обережно відповів Субудай.                                                

– Точно, шістнадцять весен, відколи чоловік відправив мене з моїм хлопчиком у вигнання! А все ця абіссинська повія, не знаю, що вона тоді нашептала йому у вухо. Досі не збагну, чим вона взяла мого дурня – худа, носата, волоссячко це ріденьке…

Субудай промовчав, що Борте перша почала інтригувати проти Сергелен – матері хана Джучи. Просто та виявилася спритнішою, чи хитрішою.

– Як би там не було, ти мати одного з претендентів, можливо, майбутнього кагана.

– Так, а другий претендент – син цієї повії, навіть з того світу примудряється гадити мені. А її вовченя слід було придушити ще в колисці!

Субудай ледь не подавився своїм диханням. Такі промови про сина кагана. Так, у своїх людях він впевнений, і будинок регулярно перевіряється на «жучки», але кажуть чаклуни з планети Гален навчилися робити такі підслуховуючи штуки, що жоден детектор не виявить (детектори, втім, теж поставляли галеністи).

– У цьому будинку гостей частують, чи так і тримають у дверях? – напевно, Борте образила Джучи навмисне, подивитися, як відреагує.

– Пробач, – схаменувся Субудай, показав на отоманку з пуховими подушками, – сідай, – ляснув у долоні, тут же з'явилися слуги, яким віддав розпорядження.

– А в тебе тут нічого не змінилося, – ханша оглядала його покої, та й сам ти майже не змінився, хіба що погладшав.

– Ти теж, – Субудай відразу зрозумів, що сказав дурість. Та що з ним таке, як хлопчисько! – Тобто, я хотів сказати, що не змінилася.

Помах руки ханші супроводжувався дзвінким передзвоном її браслетів.

– Ти ніколи не вмів говорити компліменти, а я знаю, як виглядаю.

З'явилися слуги, а разом з ними таця з фруктами, солодощі, закуски і, звичайно ж, двоярусний чайник чайданлик.

Субудай зачекав, поки зеленошкіра рабиня-варганка наповнить склянки Борте та його.

Помахом руки відправив слуг.                                                               

Борте не доторкнулася до напою, зате взяла кокосове тістечко з кремом, помадкою та ягідкою на вершині, цілком відправила до рота.

– Нічого так, – потяглася до другого.                                                            

Субудай обережно зробив ковток. Так, постаріла, але залишки колишньої краси ще збереглися в цьому гладкому тілі.

– Це ж ти тоді відбив мене у бунтівного хана Гунгура – мого першого чоловіка, до речі, той ще свиня був.

Субудай кивнув, все вірно – він.                                                           

– І я мала залишитись у тебе, як законний трофей, по праву.                  

Скільки років минуло, а немов учора. Яка ж вона красива була тоді! Очі величезні, смарагдові, блищать, а чорне волосся розкидано по оголених плечах. А шкіра – кольору персика і така сама оксамитова.

– Але, до палатки уввійшов Хасар і побачив тебе, – голос трохи захрипів, Субудай відкашлявся. – Я не міг відмовити своєму хану.

– Якби він не увійшов, я залишилась б твоєю.                  

– Але ж він увійшов!                                                                     

Помовчали. Ворушити минуле, думати, що було, якби – дурне заняття, яке не залишає нічого, окрім порожнечі та гіркоти.

Борте потяглася до чергового тістечка, але відвела руку.

– Знаєш, з тебе вийшов би чудовий каган.                                      

Субудай похитав головою.