3. Першою йшла джагуна нукерів

Першою йшла джагуна нукерів – сотня воїнів у синіх із золотом, блискучих у променях полуденного сонця Онона кірасах із синтокарбонанта. Під кожним шестиногий сагайгак, скляні кульки на кінчиках рогів виблискували власним блиском, немов діаманти, хоч, можливо, це й були діаманти.

Величезні екрани, що транслювали ходу, були схожі на водну гладь, по якій сонце щедре розсипало жмені «зайчиків».

– Ти ба! – мимоволі, Юлдуз, разом з усіма видала зітхання. – Дивись, яка краса!

Не захоплювався тільки Валидимир, хлопець нервово оглядався, до того ж рука постійно тяглася до інкрустованої кісткою моммона рукоятці шаблі у шкіряних піхвах на поясі.

Позер!

За нукерами голі безстатеві раби-цинтіанці штовхали широку платформу, на якій височіла бронзова статуя кагана Єсугея, величиною в три людські зрости. Легендарний Хан Ханів махав глядачам величезною рукою. Коли металеві пальці ловили сонячні промені, то здавалися золотими.

– Думаєш, вони справжні? – Юлдуз кричала на все горло, і все одно не була впевнена, чи почув її Валидимир за шумом натовпу.

– Хто? – почув.

– Діаманти на рогах.

За платформою йшли представники васальних систем. Кого тут тільки не було: зеленошкірі варгани з окраїнних баронств, схожі на богомолів мантиси, шестиногі та шестирукі ан-хтони, симанці, брліги. Останні були схожі на слимаків, повзли вони передньою частиною тіла, смішно задерши задню, ніби у вічному поклоні.

Натовп репетував і шаленів, вітаючи кожного інопланетянина, немов зірку сцени, навіть брлігів. Чи то у відповідь на вітання, чи то від надлишку почуттів, зади останніх дружно вібрували.

Слідом крокували піхотинці. Зі стунерами напоготові, у важких скафандрах, забрала підняті, показуючи глядачам мужні, вкриті бойовими татуюваннями обличчя. Довгі вуса у всіх, як у одного, стирчали догори, закінчуючись на рівні очей загостреними кінчиками. Здавалося, поверни голову – і поранишся.

– Думаю, справжні, зрештою, це парадна сотня, якраз для таких виїздів.

– Чого? – не зрозуміла Юлдуз.

– Діаманти, гадаю, справжні.

Валидимир – зануда, вона вже і забула про що питала.

Та й як можна відволікатися на якісь блискучі роги, коли тут таке!

Над процесією, між екранами, пливли золоті дирижаблі формою схожі на зорельоти, сині широкі стрічки звисали з них мало не до самої землі, наче гігантські щупальця. Гвинти ліниво оберталися, рухаючи повітряні судна вперед.

«От би політати на такому! Я, він, і на захід сонця!»

– Овва! – скрикнув хтось, поряд з Юлдуз.

Валидимир смикнувся, рука таки обхопила рукоять шаблі, але тим, хто кричав, виявився хлопчина, років семи, в білому одязі імамістів. Дитина постійно стрибала у марних спробах розглянути ходу, але все, що він міг бачити – лише дирижаблі.

– Розслабся, великий воїне, – Юлдуз додала в голос іронії, але навряд чи за кричущим натовпом Володимир розчув інтонації.

Хлопець насупився і чомусь почервонів.

«Ну й нехай – зануда! Всім весело, а він хмуриться».

– Дивись, дивись, кешик! – закричав хтось праворуч, змусивши Валидимира знову смикнутися.

Кешик – добірні воїни, особиста гвардія хана. Ані високе походження, ані гроші, ані протекція сильних не могли допомогти зарахуванню до кешику. Лише особиста мужність та відданість володарю. У деяких ханів (Юлдуз чула) гвардійці давали обітницю безшлюбності – побратими по зброї були їхньою родиною, а хан батьком. Як шляхетно!

Попереду на гнідому сагайгаку, роги якого були суцільно посипані діамантами, їхав широкоплечий воїн у білому тюрбані. Чорні очі під густими віями, здавалося, пропалювали натовп наскрізь, наче промінь бластеру, довгий шляхетний ніс з горбинкою робив його схожим на яструба, а ще густа борода вкривала кучерями масивну нижню щелепу.

Мимоволі Юлдуз ахнула. Який красень!

«Невже це він – хан Угедей!»

«Роздавач благ Тенгрі, Умай-покровителька, Прихований Імам, Ульгень-батько всесвіту, зробіть так, щоб цей красень виявився моїм майбутнім чоловіком! Ну будь ласка, будь ласочка, будь ласочка!» – Юлдуз квапливо почала молитися всім богам, яких згадала.

Володимир потягнув її за рукав.

– Чого тобі! – у своїй молитві Юлдуз якраз дісталася до підземного владики Ер-каана.

– Роздивилася? Все! Ходімо звідси, – Володимир теж не відводив погляду від статного воїна.

– А тобі й завидно! – не змогла стриматися Юлдуз і вщипнула юнака за підборіддя, на якому рідкою темною поростю пробивалася тонка щетина. Начебто борода є, але здається дунь – і не стане, як кульбаба.

– Ходімо, – гнув своє Володимир.

– Чому?

– Твій батько лаятиметься, якщо дізнається.

– Не дізнається, якщо ти йому не розкажеш!

Володимир знову почервонів.

– Я не скажу.

– От і добре.

За сотнею кешику раби-цинтіанці штовхали ще одну платформу, цього разу у формі ступінчастої піраміди, на усіченій вершині, на жовтому троні сидів… хан Угедей – сумнівів не лишилося. Подібно до свого великого предку, хан також махав натовпу.

Угедей був невисокий, вузькоплечий, до того ж ще й з черевцем, але хоч із бородою. Тонка смужка темного волосся виглядала ніби намальована на пухких, як у немовляти, щоках.

Натовп зустрів появу хана бурею вигуків та оплесків.

– Ходімо! – відвернулася Юлдуз. – Набридло мені!