Розділ 7. Колекціонер Корнвел

Опівніч, Середнє Місто Євіанни

Маєток? Ні, на біса, це був справжній замок серед міста: високі кам’яні стіни, метрів на десять; важкі, величезні ворота; невеликі надбудови на кутках стін, у яких сиділа варта і час від часу поглядала на вулиці міста через бійниці. Житлове приміщення теж мало декілька веж і п'ять основних поверхів. Також я був певен, що не обійшлося без саду. І, на жаль, це все, що я зміг дізнатися під час розвідки, проведеної кілька днів тому. Високі мури зовсім не допомагали мені в цій справі.

Виникало відчуття, наче цей лорд Корнвел готувався відбивати чийсь штурм — настільки захищеним здавався його замок. На контрасті з ним навіть стіна, що розділяла Середнє Місто від Вищого, здавалася не такою й високою. А її червона цегла, поруч із сірим каменем замку, виглядала неймовірно яскравою.

Ті кілька днів, що минули з часу моєї розвідки, я витратив на приготування: не було жодної вільної години — увесь час у мороках.

Цього разу, як і часто буває, я прийшов вночі, коли більшість людей спить, а варта має сонний та втомлений вигляд. Не просто так ніч називають порою злодіїв. Якби ще вітер нагнав хмар на небо, було б зовсім добре, але доведеться працювати за умов повного місяця, що вже красувався на небі. Відкладати похід за книгами, щоб дочекатися молодого місяця чи похмурішої погоди, я не міг, адже й так довго чекав на це.

Все тому, що я дізнався деякі новини від вартових, які перешіптувалися про свого лорда. Виявилося, він поїхав у справах і мав повернутися вже цього ранку. Пограбувати його буде простіше, якщо він буде десь за межами свого замку. Все ж завжди був шанс, що він тримав ті три книги у себе під подушкою чи просто десь на видноті. До того ж частину варти він мав взяти з собою. Тож ця ніч — мій єдиний шанс зробити все без зайвих ускладнень.

Дещо з припасів я зробив сам, а дещо довелося купувати втридорога у якогось вічно злого старигана. Все тому, що він мене зовсім не знав, а тому не поспішав робити знижку чи просто дати щось у борг. На щастя, зір у нього був поганий, тому я ще міг розраховувати на можливість стати його постійним клієнтом, гідним знижок. Не думаю, що він упізнає мене в обличчя та настукає Гільдії, навіть якщо колись побачить мій портрет з винагородою.

На цю вилазку я взяв із собою багато припасів, і навіть гномського лука, який мав позбавити мене зайвих ризиків. Через таку навантаженість я не розраховував винести з замку багато дорогоцінних речей, адже й так відчував вагу на плечах. Все також залежало від того, якими за масою будуть ті книги, які забажав отримати Аріберт. Мені вже доводилося бачити книги, які, можливо, двом людям і не під силу підняти. Тому залишалося тільки сподіватися, що я взагалі зможу їх забрати. Варто було про це запитати в Аліберта.

Ворота в стіні охоронялися двома вартовими Корнвела, а також проглядалися вартою воріт до Вищого Міста. Тож я зайшов у провулок метрів за двісті від самого замку, а вже там, пробираючись між будинками, наблизився до його високих стін.

Що саме чекало мене за цими стінами, я не знав. Але варто було очікувати собак, адже минулого разу, коли був поруч, чув їхній гавкіт. Така завжди була особливість подібних багатих маєтків, оскільки їхні власники мали просторі внутрішні двори та сади, де для собак було ідеальне місце.

Важко вдихнувши прохолодне нічне повітря, я видихнув і взявся за діло.

Діставши та розіклавши лук, я поклав на його тятиву досить незвичну для мене стрілу, виконану повністю з металу. Вона мала на своєму кінці залізний гак із досить широким обхватом, а також до неї була прив'язана міцна мотузка. Ще в бібліотеці я обмотав саму стрілу та гак тканиною, щоб він ухопився за стіну беззвучно і не привернув уваги варти.

Взагалі можна було обійтися і без стріли з гаком, використавши мої кігтисті пальчатки, але сталося так, що стіну збудували грамотні люди: кам'яні блоки мали злегка заокруглені грані, тож ухопитися за них було б дуже складно. До того ж гак був надійнішим, адже мова йшла про досить значну висоту, що могла стати травматичною.

Тятиву я натягнув сильно, оскільки мав закинути дуже важку стрілу на значну висоту. Звичайний лук навряд чи витримав би таке навантаження. Поталанило, що нещодавно я став щасливим власником цього гномського знаряддя.

Нічого підозрілого на стіні я не почув, тож спустив тятиву і схопився за кінець мотузки, яка вже скоро злегка смикнула мене за руку. Все було тихо, без жодних голосних звуків. Сховавши лук за спину, я потягнув за мотузку і переконався, що гак добре ухопився за стіну.

Не скажу, що перший крок по вертикальній поверхні був найлегшим. Перспектива падіння на тверде каміння знизу мене не відпускала. Завжди щось могло піти не так: гак усе ж міг зірватися; стріла, нехай і була металева, могла зламатися; хтось із вартових міг вирішити зробити обхід по стіні, помітити досить масивний гак і перерізати мотузку. Але чим ближче я підбирався до верхівки стіни, тим більше переконувався, що вже скоро відчую нормальну, горизонтальну поверхню під ногами.

Нарешті залізши до кінця мотузки, я ухопився пальцями за холодну стіну й злегка зазирнув за неї. По обидва боки від мене було дві надбудови з вартовими. Відстань до тих постів була значною, оскільки я заліз на стіну посередині, тоді як вони знаходилися на кутках призамкової території. Прямо біля мене були дерев'яні сходи, що вели кудись униз. Сам замок стояв посередині володінь Корнвела, маючи навколо себе достатньо вільного простору. Звісно, сад теж був, і на моє щастя, мав багато дерев та кущів.