Розділ 6. Велика бібліотека

Рано вранці, Середнє Місто Євіанни

Будівля виконана у вигадливому стилі, вартому якогось короля, зі сторони могла здатися церквою. Але нехай її шпилі та вежі й мали на своїх верхах символи, та вони не були релігійними: флюгери у вигляді півнів вертілися від вітру, який майже не відчувався тут, на землі. Вікна були високими та різноколірними, а ворота важкими й прикрашеними двома вирізьбленими мудрецями, кожен з яких тримав по книзі в руках.

Одна з чотирьох великих бібліотек Середнього Міста, де кожен, хто мав достатньо товстий гаманець, міг зайти та почитати книгу. Платити не треба було, головне просто бути одним із тих, хто знає, як поводитися з книгами на власному досвіді. Але варто лише спробувати забрати одну із собою, як тебе можуть вбити на місці, не зважаючи на статус чи багатство: Імперія цінує знання, а тому не бажає їх втрачати.

У Середньому Місті вистачає бібліотек, але тільки ці чотири були настільки великими та утримувалися імперською владою й грошима, а на варті завжди стояли храмовники, чий храм був найближчим. У цьому випадку на воротах стояло двоє храмовників Крейтона — Бога Коваля. Їх завжди можна було розрізнити за блискучими металевими латами та червоними плащами із зображенням ковадла та молота. У руках вони теж тримали зовсім не мечі: молоти — дурна зброя, але в руках храмовників Крейтона — смертельна та жорстока.

У Вищого Міста та вищих імперців, що живуть там, теж є своя бібліотека, і про неї взагалі ходили цілі легенди. Кажуть, там стільки книг, що з них можна було б збудувати ціле місто. Перебільшують, на мою думку, але щось змушувало в це частково вірити.

Люди досить часто виходили та заходили у відчинені ворота, і деяких із них варта перевіряла, щоб ті не винесли якусь книгу. Та хоча я тільки заходив, а не виходив, мене вони теж вирішили обшукати. На щастя, вони не сприйняли мене за якогось бідняка, інакше б розвернули й не дали жодного шансу потрапити всередину.

— Спершу покажи вміст сумки, — промовив один з храмовників. — Інакше не впустимо.

Чи занервував я? Скажімо так: я б уже тікав звідси, як ужалений, якби не знав наглядача бібліотеки особисто. Так сталося, що колись я виконував для нього деяку роботу, пов’язану з книгами. Усього лише треба було викрасти одну, якої не вистачало для бібліотечної колекції. Це був один із небагатьох державних службовців, які готові порушити закон, аби тільки покращити свою установу. Інші на його місці могли б, навпаки, приторговувати книгами задля додаткового заробітку.

— Я прийшов до майстра Аріберта, — промовив я, не поспішаючи показувати їм вміст своєї сумки та кишень. — Він мене знає.

— Поклич його, брате, — одразу ж звернувся один храмовник до іншого, а потім сказав до мене: — Чекай тут, ми маємо переконатися, що ти не запланував щось на кшталт підпалу.

Розмовляти з храмовниками мені ніколи не хотілося, навіть із вихідцями з храму Крейтона, нехай зі всіх храмовників вони й були найкращими співрозмовниками: жодної пихи, зацікавленість у подіях, що не стосувалися їхнього храму, небайдужі до чужих проблем. Але раз мені однаково доведеться чекати, то я все ж вирішив поставити одне-два запитання:

— А що, хтось вже намагався спалити бібліотеку? — промовив я спостерігаючи за тим, як інший храмовник йде на пошуки Аріберта.

— Крейтон вчить нас не покладатися на удачу, а завжди бути готовими до будь-яких викликів, — відповів він і поглянув на небо, де все ще виднілися слабкі зелені спалахи на ранковому небі. — Останнім часом люди зі слабким розумом поводяться дивно та непередбачувано. Навіть ті, хто ще до появи зелених спалахів виглядали нормальними, часом роблять необдумані вчинки.

— Отже, хтось все ж намагався?

— Так, дехто вже намагався підпалити стелаж із книгами, — відповів він і підняв свого молота. — Його було покарано та знищено. На жаль, часом буває запізно, щоб, як із розпеченим металом, надати людському розуму кращої форми, і залишається лише знищити зіпсовану заготовку.

І все ж мені дуже пощастило, що храмовники на мене не полювали. Дуже не хотілося б, щоб мене теж спіткала доля того палія. Все ж таки, що палій, що злодій — в очах храмовника це все зло, з яким треба боротися. Мабуть, тільки сестрам Крипти байдуже до твоїх гріхів, і вони за тебе візьмуться, лише якщо буде такий наказ.

Аріберт не змусив себе довго чекати й вже зовсім скоро показався разом з іншим храмовником. Старий веселий стариган у синій расі сяяв своєю посмішкою, розпроставши руки, наче для обіймів. Але я не планував обійматися з ним.

— Курте, давно не бачилися, — промовив він і оглянув мене з голови до ніг. — Бачу, ти з речами. Все ж таки вирішив скористатися моєю пропозицією?

— Так, Аріберте, давно не бачилися, десь рік, не менше, — сказав я і кивком дав йому знати, що порозмовляти можна і дорогою. — Спершу я планував десь винайняти собі житло, але так вже вийшло, що пригадав те, що ти того разу сказав на прощання. Я все ще можу пожити тут? 

Аріберт надто дружньо ставився до мене, і це викликало легке відчуття дискомфорту. Я не звик до такого ставлення, та ще й щирого.

Спершу крізь ворота, потім через невеликий коридор, і ми вийшли до зали величезних масштабів. Я не був будівельником чи просто кимось, здатним точно розпізнати відстані, але навіть так міг із впевненістю сказати, що до стелі було метрів із двадцять. Удвічі нижчими, але не менш величними, були й стелажі, заставлені книгами. Усе приміщення можна було описати одним словом — тіснота. Вільне місце було лише біля вікон, де стояли столи для читання. Подекуди між стелажами було б важко розминутися двом людям, а світло від вікон майже не досягало деяких глибин цього книжкового лабіринту.