Розділ 5. Залягти на дно

Полудень, Середнє Місто Євіанни

Таверна «Ластівчин хвіст» зустріла мене, як і завжди — навіть не помітила.

Спершу я зайшов до Зорбо, щоб здихатися від тягаря на душі: награбоване в борделі, хоч і було скромним у кількості, але монет за нього мій скупник мав заплатити немало, як мені здавалося.

Я виклав ножа та тростину перед Зорбо, а сам сів на запропонований ним стілець. Все ж ноги мої досі нили після нічної авантюри.

— Це і все? — здивувався Зорбо та взявся оглядати тростину. 

— Все пішло не за планом, — знизав я плечима. — Зовсім не за планом.

Зорбо лише кивнув у відповідь і уважніше придивився до тростини. Його зацікавила не пляма крові, що залишилася після удару по вартовому, а дещо інше. Він грубо, у своїй манері, провернув руків’я тростини, після чого воно клацнуло. І ось уже за мить він дістав із тростини коротку рапіру.

Я взагалі не мав ні часу, ні бажання розглядати тростину, тому здивувався побаченому. Та своє здивування я приховав, адже Зорбо, сам того не розуміючи, виявив причину заплатити мені більше, ніж коштувала б звичайна, нехай і дорога, тростина.

— Я бачу, кривавої посмішки в тебе на горлі не видно, — запитав Зорбо, намагаючись відтерти пляму крові з тростини.

Кривавою посмішкою на вулицях Євіанни називали перерізане горло. Дивна назва, але щось правдиве в ній було, адже цією справою часто займалися зацікавлені в кровопролитті садисти, й з великим задоволенням прорізали саме викривлену, схожу на посмішку, рану.

— Ти ж знаєш, я майстер дипломатії, — відповів я та взяв до рук ножа, який все ще не потрапив до рук Зорбо.

Я перевірив ножа на наявність якихось прихованих деталей, що могли б підняти його ціну. Але це виявився звичайний ніж, без чогось на кшталт прихованого клинка тростини. Злегка розчаровано я поклав його назад на стіл.

— Ельфійка все ще тут, — Зорбо відклав тростину та взявся за ніж. — На тебе чекає?

— На мене, — відповів я, не маючи бажання щось розповідати, та вирішив змінити тему: — То скільки ти за це заплатиш?

— Ну, що тростина, що цей ніж — товари незвичні, — покривився Зорбо. — Багаті клієнти цього не куплять, бо можуть собі замовити щось своє. А хто бідніший за них, не стане з таким ходити вулицями, щоб не отримати ножа під ребра при їхньому пограбуванні.

— Не намагайся пудрити мені мізки, — відповів я та встав зі стільця. — У тебе точно серед покупців знайдуться ідіоти, які живуть посередньо, але хочуть виглядати багатшими, ніж є насправді.

— Ну добре, добре, — погодився Зорбо. — Є такі, що даху над головою не мають, але купують собі дорогі речі. Але все ж вони тільки намагаються здаватися багатими, а не є такими насправді. Дам одну золоту за ножа та три за цю палицю для багатих покидьків. І торгуватися я не стану, Курте, не цього разу. Навіть додаткової срібної чи мідної монети не докладу.

Бажання поторгуватись у мене було сильним, але по Зорбо було видно, що цього разу він справді не намагався мене надути. Звісно, можна було б завітати до інших скупників, але ті часто співпрацювали з Гільдією злодіїв, через що мені до них краще не ходити, особливо після минулої ночі. На моє нещастя, тоді мене все ж упізнали.

— Домовилися, — відповів я та одразу ж сховав у капшук отримані гроші. — Тепер загляну до тієї ельфійки, і вже точно заляжу на дно. Якось ще побачимося, Зорбо.

— Ага, заляжеш, як і завжди, — почулося мені в слід, коли я вже закрив за собою двері. — Та якщо все ж так, то не лежи на дні занадто довго, бо знайду тобі заміну.

Багато хто казав, що знайде мені заміну. Хтось промовляв це жартома, а хтось серйозно. Та в результаті далеко не всім це вдавалося.

Пройти на другий поверх таверни я спробував не привертаючи уваги Стефані, виключно заради так званого професійного інтересу. Але це було складно зробити, коли вона сиділа за одним зі столів прямо перед дверима. Спершу могло здатися, що вона чекала на мене, але купка монет перед нею дала зрозуміти, що дружина Зорбо просто перераховувала чи то прибутки, чи, може, витрати.

— Вона у своїй кімнаті, — з не дуже привітним обличчям промовила Стефані та взялася перебирати монети.

Отже, все-таки витрати. 

Сходи цього разу далися мені важче, і я навіть подумав, що варто заглянути в дзеркало, щоб переконатися, що за останню ніч не постарів років на двадцять.

Зустріч із кам'яними істотами була неочікуваною, але не сильно мене здивувала. Більшість жителів Євіанни цього не знають, але в місті справді живе безліч різних істот, що навчилися не привертати до себе уваги. Тих, хто не навчився, завжди швидко знищували.

Ще до зелених спалахів, що пробудили різну нечисть, на нічних вулицях можна було зустріти різноманітних потвор. А тепер їх стало ще більше, в основному за рахунок зомбі, скелетів та іншого добра, якого повно в криптах та «шафах» жителів міста.

Дрібна нечисть та монстри не були проблемою, адже їх виловлювала варта та храмовники, але, як кажуть, від спалахів могло пробудитися й щось розумніше, що маскується під людей, ходить серед них вулицями. І на відміну від вампірів та інших істот, що завжди жили в місті тихо та не привертаючи уваги, нові монстри не сильно дотримуватимуться умовних правил Імперії.