Розділ 3. Злодійські інструменти

Ранній вечір, Середнє Місто Євіанни

Забравши свої речі та востаннє заплативши Самбору чесно зароблені два срібняки, я вирушив поповнити припаси.

Так вже склалося, що моя професія не тільки приносила достатньо грошей, але й вимагала їх немало в замін. Та на щастя, є торговці, які готові не просто торгувати зі мною, а навіть робити знижки.

Все тому, що торгували вони знаряддям для справжніх майстрів, а звідси й проблеми: майстри бережуть інструмент, а тому купувати новий будуть ще не скоро; їх не обманути, завищивши ціну; вони мають який-не-який вплив, а тому бажання клієнта — закон.

Якщо коротше та ясніше: такі, як я, для подібних торговців — золотоносні жили, яким треба робити знижки, щоб вони не перебігли до конкурентів. Правду кажуть, що конкуренція вигідна клієнту.

Та все ж я віддавав перевагу лише одному торгашу, на ім'я Кас. Це був вигнанець із Гномських Гір, який, на відміну від інших гномів, не став шукати грошей та слави на війнах.

Підійшовши до не дуже охайного двоповерхового будинку, я поглянув на нього, дарма очікуючи побачити якісь зміни. Жодних ознак того, що тут щось продавали. Ні вивіски, ні навіть якоїсь позначки на дверях. Всі, кому треба, і так знали, що там було.

Це міг би бути дуже затишний будинок, якби його господар ним займався: у вікнах висіло павутиння, а часом і пробігали щури; у відкрите вікно горища так і зовсім увесь час залітали та вилітали голуби. Але натомість Кас жив у підвалі будинку, де облаштував собі як магазин, так і майстерню.

Мабуть, це гномська природа — жити під поверхнею.

Оглянувшись, щоб упевнитися, що за мною немає хвоста, я постукав у важкі та міцні, на контрасті до самого будинку, двері підвалу. З того боку хтось підбіг та відкрив віконце на дверях, щоб поглянути, хто саме прийшов.

З віконця крізь решітку на мене дивився на вигляд десятирічний людський хлопчик, який одразу ж це саме віконце закрив, а двері переді мною відчинилися. Тепер він стояв осторонь від проходу, тримаючи в руках невеликого стільця, завдяки якому і діставав до віконця.

— Привіт, Сварго, багато сьогодні клієнтів було? — запитав я в малого та зачинив за собою двері на декілька засувів.

Малий вже якийсь час був учнем Каса, але поки що лише допомагав з клієнтами та підносив необхідні інструменти. Нічого корисного він ще не освоїв, наскільки мені було відомо.

— Ти сьогодні перший, — сумно відповів малий, після чого промовив улюблену фразу Каса: — Погано діло йде, ой погано.

Так, діло й справді у Каса йшло не дуже добре, бо неподалік з’явилося декілька нових конкурентів, що попереманювали до себе покупців. А що я? Мені це тільки на руку, адже завдяки цьому я можу розраховувати на ще більшу знижку. Хочеш жити — умій вертітися.

З хлопчиною я пройшов декілька порожніх кімнат підвалу, аж поки ми не зайшли до освітленої парочкою свічок майстерні Каса. Та правильніше було б сказати, що це була майстерня за прилавком самого магазинчика. Не сидіти ж йому без діла, поки чекає на клієнтів, от і майструє в цей час.

Сам Кас сидів за стійкою та під збільшувальним склом намагався щось розгледіти в невеликому синьому кристалі. Це не було щось дорогоцінне, скоріше просто магічне.

— Курте, — із радісним та до біса бородатим лицем промовив Кас і перевів погляд на мене. — Мій найкращий клієнт!

— Аби не єдиний, — покривив я посмішку у відповідь. — Як справи?

— Погано діло йде, ой погано, — видав свою фразу гном та вдарив долонею по стійці, від чого той синій кристал злегка підскочив. — Ти за дрібничками чи щось особливе потрібне?

— Особливе теж, — кивнув я та поклав на прилавок перед Касом червоний рубін, який забрав із будинку торговця під час останньої справи. — Залишу в тебе деякі речі, поки не знайду нове житло. Ти ж не проти?

— Звісно, потримаю твоє добро в сейфі, якщо треба, — Кас взяв рубін та почав його оглядати під світлом свічки, після чого одразу ж прокоментував побачене: — Дуже якісна підробка, якийсь вмілий маг постарався. Це плата за зберігання речей?

— Вважай, що так, — знизав я плечима. — Плата за ризик, скажімо так.

— Ну, мати з тобою справи й справді ризиково, але все ж таки вигідно, — кивнув Кас.

— Ось, це ще можу продати, — тепер перед Касом я поставив пару дорогоцінних фіолетових свічок із будинку торговця. — Вони дорогі, пахнуть квітами.

— Так, не дешеві це вже точно, — погодився гном та понюхав запах свічок. — Грошей за них не дам, але готовий обміняти на щось із моїх товарів. На щось рівноцінне, звісно ж.

Я оглянув асортимент магазину, який був розкладений по полицях: відмички з різних матеріалів; форми для зняття відбитків ключів; димові кульки, які дозволяли сховатися в диму та втекти від переслідування; стріли з кристальними наконечниками — від водяних і вогняних до мохових та газових. І це лише якщо затримати погляд на одній із полиць, а загалом вибір різного злодійського інструменту був просто вражаючий. На будь-яку ситуацію, що тільки може виникнути у людини моєї професії, тут щось та й знайдеться.

Очі розбігалися від такого асортименту, але найдурніше, що може зробити людина моєї професії, — це піддатися бажанню та озброїтися до зубів. На справу все це з собою не візьмеш, адже доведеться нести на собі, жертвуючи безшумністю та вільним місцем для награбованого. Завжди треба брати лише те, що може знадобитися на конкретному місці.