Розділ 2. Старий знайомий

Ранок, Середнє Місто Євіанни

Дехто думає, що люди, як я, ледь не сплять на награбованому у своїх лігвищах. Що ж, не знаю, як там в інших, а я таким похвалитися не можу:

— В тебе є три дні, інакше виселю і знайду іншого постояльця, — гаркнув старий Самбор, в якого я винаймав кімнату. — Охочих зараз багато. Вся Євіанна ломиться від біженців.

— Скоро отримаєш свої гроші, — відповів я, та навіть не зупинився, пройшовши повз старого.

У відповідь старий іноземець, чийого жахливого характеру вистачить і на обдирання до нитки навіть тих самих біженців, провів мене прискіпливим поглядом. Його увагу привернула картина, замотана в тканину. Та треба віддати належне, він не став лізти не в свою справу. От би всі, в кого за своє життя я винаймав житло, були такими ж у цьому плані.

Одного разу, коли я жив у якоїсь чистосердечної жіночки, зі мною сталася неприємна ситуація. Чомусь вона вирішила зайти до моєї кімнати вночі, коли я, як правило, був відсутній. Мабуть, щось запідозрила через мої нічні вилазки. Знайшовши мою здобич, вона покликала варту. І звісно ж, що по поверненню я ледь не потрапив у засідку. Пощастило, що то був перший поверх, і вискочивши у вікно, я швидко від них відірвався.

Тоді я був молодшим і менш досвідченим. Зараз я б такої помилки не допустив. Тепер у моїй кімнаті до вікна приставлений невеликий клаптик паперу. Якщо хтось необережно відчинить двері, то його знесе протягом. Так я й дізнаюся, що хтось до мене завітав у гості. Та і здобич я тепер одразу ж несу до Зорбо, щоб не тримати її без діла під ліжком чи під дошкою підлоги.

Піднявшись на другий поверх, я дістав ключа та обережно відкрив двері. Від моїх вивірених рухів папір навіть не зарухався. Та все ж про всяк випадок я спершу оглянув кімнату, щоб там не ховався якийсь небажаний гість. Все ж не я один такий хитрий у нашому великому місті.

Все було чисто, і я нарешті дозволив собі розслабитися та увійти. Самотнє ліжко та невелика скриня майже весело зустріли свого тимчасового власника.

Першим ділом я зняв свою сумку та сховав її у скриню. Вона не замикалася на ключ, але це точно краще, ніж сховати сумку в підлогу. Гіркий досвід життя навчив мене, що якщо туди щось покласти, то щури будуть дуже раді можливості затягти твої речі у свої гнізда.

Якщо й тягати своє професійне знаряддя із собою, то тільки коли без нього ніяк не обійтися. В інших же випадках краще заховати їх: вартові часом зупиняють підозрілих, на їхню думку, людей, і буде складно пояснити їм, навіщо такому порядному чоловіку відмички та все інше.

Я полишив двоповерховий будинок Самбора лише з картиною, кинджалом та капшуком, в якому були кілька монет і рубін. Накинув капюшон на голову.

Живу я в Середньому Місті та свідомо обрав житло неподалік від Зорбо. Все ж краще мати свого скупника та роботодавця під рукою. Таких, як він, у Євіанні багато, але лише Зорбо не боїться працювати зі мною. Інші кривлять носа, як тільки чують моє ім'я чи бачать обличчя. Все тому, що одного разу я вкрав те, що не мав би, і тепер мати зі мною якісь зв'язки небезпечно.

За мною раніше навіть ганялися декілька найманих вбивць, але лише один з них зміг мене зловити. Так вже сталося, що ми розійшлися мирно, і офіційною версією для загалу стало те, що він теж зазнав поразки. На диво, я примудрився взяти з нього — гільдійського вбивці — слово, що правди взагалі ніхто не дізнається. Сподіваюся, що він дотримається слова.

Вулиці Середнього Міста цього ранку виглядали, як завжди. Всі кудись поспішають, щось купують чи просто з кимось розмовляють. Серед цього хаосу працюють лише обдаровані «рибалки», адже варто тобі необережно витягти щось у перехожих — і вважай, що тебе зловили на гарячому.

Я таким вже не займаюся, бо віддаю перевагу будинкам різного роду багатіїв. Та й нічого мені, професіоналу, складати конкуренцію вуличним хлопчакам. Якраз двоє таких мені й трапились на очі. На перший погляд, вони просто намагалися протиснутися крізь натовп, щоб теж поглянути на виставу якихось циркачів.

Люди в натовпі так штовхалися, що й не помічали, як з їхніх кишень та ременів зникали капшуки з грошима. Складно було обікрасти лише тих, хто носив плащі та накидки, бо вони надійно ховали під собою все цінне від сторонніх очей.

Плащі, правда, працюють в обидві сторони: вони добре приховують сам процес крадіжки від сторонніх очей, незалежно від того, хто їх носить — сам крадій чи його жертва.

На якусь мить мені навіть захотілося пригадати своє дитинство та скористатися такою нагодою. Втім, картини та натовп не дуже дружать, а я не хочу принести Зорбо зім'ятий портрет.

Прискоривши крок, я звернув на тихішу вулицю, де вже не було такого натовпу. Тепер я йшов у напрямку імператорського замку, що височів десь далеко над містом. Його часто використовують як орієнтир, особливо якщо хтось із приїжджих запитує дорогу. Та мене цікавив не цей витвір архітектурного мистецтва, а непримітна на його фоні двоповерхова споруда, що стояла якраз на перехресті.

«Ластівчин Хвіст» — таверна. Заклад, що належить Зорбо, але яким займається виключно його дружина. Сам же Зорбо цілими днями, а іноді й ночами, просиджує штани в підвалі цієї будівлі. Там у нього заклад зовсім іншого характеру.

Приємний запах їжі сильно манив спершу зайти до таверни, але краще звести до мінімуму свій час перебування тут, щоб не створити проблем ні собі, ні Зорбо. Ще не вистачало, щоб одного разу тут на мене організували засідку.