Глава 3. Перша жертва: Ідеаліст

Анна відчувала, як її життя перетворюється на дивний, занадто правильний фільм. Усе почалося з того, що в її сірі будні дійсно увірвалося «світло».

Спочатку з'явився той самий галерист, якого «замовив» Кассіель. Пан Маркус був втіленням витонченості: шовкова хустка, монокль (що в XXI столітті виглядало або як дуже химерний стиль, або як клінічний діагноз) і голос, який обіцяв відкрити всі двері світу.

— Ваші роботи... вони дивовижні, Анно, — прошепотів він, розглядаючи її полотно. — Але в них бракує одного. Смирення. Ви занадто поспішаєте. Справжнє мистецтво народжується в терпінні. Ви повинні ще трохи постраждати, ще трохи відчути цю божественну самотність. Тоді світ впаде до ваших ніг.

Анна слухала його, а в її голові лунав голос Кассіеля, який підсилював ці слова: «Це твій шлях. Твоє страждання має сенс. Ти майже біля мети». Вона відчула приплив дивного, виснажливого натхнення. Вона вирішила, що відтепер має бути ще добрішою, ще тихішою, ще жертовнішою.

Протягом наступного тижня вона дозволила сусідці-пенсіонерці використовувати свою квартиру як склад для старих газет, погодилася безкоштовно намалювати портрет для місцевого благодійного фонду (який насправді був прикриттям для відмивання грошей) і навіть перестала купувати собі якісну фарбу, щоб віддати ці гроші на «порятунок рідкісних видів мохів у Південній Америці».

Вона була ідеальною. Вона була святою. І вона відчувала, як усередині неї щось повільно вмирає.

Кассіель, спостерігаючи за цим з Небес, був у захваті: — Дивись, Морте! Вона сяє! Вона стає чистішою з кожною годиною. Вона приймає свою долю з такою гідністю!

Морт, який у цей час грав у пасьянс на віртуальному столі, навіть не підвів очей: — Вона не сяє, Кассі. Вона просто блідне. Вона виглядає як людина, яка намагається дихати під водою, тому що ти переконав її, що бути рибою — це «духовне зростання».

Саме в цей момент Морт вирішив, що час втрутитися. Він не став з'являтися в образі вогняного монстра. Він просто перетворився на тихий голос у її голові, який зазвучав саме тоді, коли Анна вдесяте за день погоджувалася допомогти комусь, кого насправді терпіти не могла.

«Ти зараз це робиш, тому що ти добра, чи тому що боїшся, що після "ні" перестанеш бути "хорошою людиною"?»

Анна завмерла. Це питання було наче холодний ніж, що розірвав її пухнасту ковдру ілюзій.

«Подивися на себе, Анно, — продовжував Морт. — Ти годуєш усіх навколо, але сама голодуєш. Твої картини припадають пилом, поки ти рятуєш мохи, про які навіть не чула. Ти не свята. Ти просто зручна. І знаєш, що найгірше? Тобі від цього огидно».

Анна вперше за довгий час відчула не надію, а лють. Справжню, гарячу, брудну лють. Вона подивилася на свої руки, заляпані дешевою фарбою, і раптом згадала слова галериста про «смирення».

— До біса смирення! — вигукнула вона в порожню кімнату.

У ту ж мить перед нею з'явився Морт. Він виглядав як звичайний рієлтор: чорний костюм, блокнот і дуже втомлений вигляд.

— Привіт, Анно. Я тут, щоб запропонувати тобі угоду, — сказав він, і в його голосі не було жодного натяку на «світле майбутнє». — Я не обіцяю тобі слави. Не обіцяю, що тебе всі полюблять. Навпаки, якщо ти почнеш бути чесною, половина твоїх «друзів» зникне. Але натомість я заберу твій страх бути «поганою». Ти зможеш сказати «ні» всім, хто витирає об тебе ноги. Ти зможеш бути егоїсткою. Ти зможеш бути розлюченою. Це прибере твій внутрішній шум і дозволить нарешті малювати те, що ти відчуваєш, а не те, чого від тебе чекають.

Анна подивилася на нього. Вона відчувала, що цей чоловік не обіцяє їй раю, але він — єдиний, хто бачить її справжньою.

— І що я маю за це віддати? — запитала вона.

— Твій образ «ідеальної дівчини», — відповів Морт. — Тобі доведеться визнати, що ти можеш бути стервою, заздрити іншим і іноді хотіти, щоб світ просто замовк. Це ціна. Згодна?

Анна, не вагаючись, підписала уявною ручкою контракт у повітрі.

Через годину вона виставила сусідку з її газетами, відмовила благодійному фонду і купила собі найдорожчий набір фарб, який тільки змогла знайти, витративши на це останні гроші.

У Небесній Канцелярії Кассіель був у шоці: — Що ти зробив?! Вона стала... вона стала агресивною! Вона більше не прагне світла!

— Вона нарешті почала дихати, Кассі, — відповів Морт, забираючи останню карту з пасьянсу. — Вона більше не «прагне світла», бо зрозуміла, що вона сама — вогонь. І знаєш, що найсмішніше? Тепер вона вперше за роки почувається абсолютно щасливою.

Морт переможно посміхнувся. Перший раунд було закінчено.