Розділ 10 День народження і Тінь над Світом ( фінал)

Сторінка 50

Після новорічного свята минуло кілька тижнів.

Естмар повернувся до звичного життя. Сніг уже не падав так рясно, вулиці знову наповнилися кроками кур’єрів, купців і мандрівників. Адріан працював, як завжди — точно, спокійно, ніби влився в ритм міста остаточно.

Та час ішов.

І мало хто знав, що зовсім скоро Адріану виповниться двадцять років.

Про це знали лише кілька людей:
його батьки,
глава кур’єрської гільдії,
король і королева.

Сам Адріан… майже не думав про це.

Батьки Адріана прибули до Естмару тихо, без супроводу й без оголошень. Разом із ними була Елія — вже не немовля, а маленька дівчинка, яка впевнено йшла сама, тримаючись за мамину руку й із цікавістю дивлячись на велике місто.

— Це місто, де працює твій брат, — тихо сказала мати.

— А Адріан тут? — серйозно спитала Елія.

— Так. Але це сюрприз, — усміхнувся батько.

Першим, до кого вони пішли, був глава кур’єрської гільдії. Зустріч була теплою, майже сімейною. А вже потім — разом — вони вирушили до замку.

Король і королева прийняли їх без зайвого офіціозу. Розмова була проста, щира. Усі погодилися в одному:
Адріан заслуговує на справжній день народження, навіть якщо сам про нього не думає.

План був простий і водночас ідеальний.

Одна будівля — стара, але затишна трапезна неподалік гільдії.
Її прикрасять, підготують їжу, зберуть кількох близьких людей.
А глава гільдії просто… відправить Адріана туди з «черговим листом».

— Він нічого не запідозрить, — сказав глава, усміхаючись.
— Він завжди довіряє роботі.

У день народження Адріан прокинувся, як зазвичай. Робота, маршрути, листи. Ні святкового настрою, ні особливих думок.

Під вечір глава гільдії підійшов до нього.

— Є одне доручення, — сказав він спокійно. — Лист. Нічого складного.

Адріан лише кивнув.

Будівля була темна. Світла не було видно навіть крізь вікна. Він зайшов усередину, зробив кілька кроків…

Двері за спиною зачинилися.

І в ту ж мить спалахнуло світло.

— З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, АДРІАНЕ!

Він завмер.

Перед ним був стіл із тортом, свічками, подарунками. Навколо — близько десяти людей:
глава гільдії,
кілька знайомих кур’єрів,
король і королева,
і…
— МАМО?..
— ТАТУ?..

Елія радісно побігла до нього.

— БРАААТ! — вигукнула вона й обійняла його за ноги.

Адріан опустився на коліна, обійняв її, а потім — батьків. У нього тремтів голос.

— Я… я не знав…

— Саме тому це вдалося, — усміхнулася королева.

Він задув свічки. Отримав подарунки — прості, але щирі. Кілька теплих слів, сміх, розмови. Без пафосу. Без масок.

Уперше за довгий час він відчув себе не кур’єром, не героєм, не частиною інтриг.
А обичним хлопцем у якого день народження

Сторінка 51

Тієї ж ночі, далеко від Естмару, в іншому місті, у підземній залі без вікон, зібралися люди.

Ельфи.
Звіролюди.
Гноми.
Люди.

Посеред них стояв Незнайомець.

— Час діяти, — сказав він спокійно. — Ми влаштуємо напад на караван людей. Але виглядатиме це так, ніби це зробили ельфи.

— Ти хочеш війни? — хтось запитав.

— Я хочу розколу, — відповів він. — Війна прийде сама.

Один із присутніх нахмурився.

— Чому тобі так важливо, щоб Ліарін не була з Адріаном?

Незнайомець на мить замовк.

— Бо вона — міст.
А він — той, хто може цей міст утримати.

Він подивився на всіх.

— Якщо людина й ельфійка зможуть бути разом — це стане прикладом.
А приклади руйнують старі порядки.
А мені потрібен світ, де кожен залишається на своєму боці.

У залі запанувала тиша.

— Ми зробимо так, — продовжив він, — що вони навіть не зможуть зустрітися.
І вони самі почнуть вірити, що це було неможливо з самого початку.

Він усміхнувся.

— А я… просто подивлюся.

Свято в Естмарі ще тривало.

А десь у тіні вже рухався план, який міг змінити долі багатьох.

І Адріан, сам того не знаючи, стояв між світлом і темрявою — рівно посередині.

Сторінка 52

Ніч ще не встигла повністю відступити, коли тіні почали рухатися.

У вузькому гірському проході, де зазвичай ішли торгові каравани людей, панувала неприродна тиша. Ліхтарі вже були розбиті, колеса возів — зламані, а на землі лежали мішки з товаром, розірвані навмисно.

Нападники діяли швидко й без зайвих слів.

Їхні плащі були темно-зеленими, на зброї — ельфійські візерунки, а стріли мали характерні наконечники, які будь-хто впізнав би з першого погляду.

— Не вбивайте всіх, — холодно наказав Незнайомець, спостерігаючи здалеку. — Нам потрібні свідки.

Кілька людей із каравану вижили. Їх зв’язали, але не добили. Саме так, як було заплановано.

— Нехай розкажуть, хто на них напав, — тихо додав він.

Коли все було завершено, нападники зникли, залишивши після себе лише сліди, які вели до одного висновку.

Ельфи.

Того ж дня, у замку Естмару, Адріан стояв перед королем, тримаючи в руках запечатаний лист із терміновою позначкою.

— Це доставили на світанку, — сказав він. — Кур’єр із південного тракту. Він був поранений.

Король мовчки зламав печатку й почав читати.

З кожним рядком його обличчя ставало дедалі серйознішим.

Королева підійшла ближче.

— Що сталося?

Король повільно опустив лист.

— Напад на людський караван, — сказав він. — Повністю розгромлений.
Свідки стверджують, що це були… ельфи.

Адріан завмер.

— Ельфи?.. — тихо повторив він.

— Саме так. Караван ішов із мирними товарами. Жодних провокацій.
І це сталося біля кордону.

У грудях Адріана з’явилося важке відчуття. Він уже знав, що це означає.

— Король ельфів уже отримав таке саме повідомлення, — додала королева. — І якщо ми не відреагуємо правильно…

— Почнеться війна, — завершив король.

У залі запанувала тиша.

У той самий час, далеко звідси, у землях ельфів, Ліарін стояла біля вікна палацу, дивлячись на сіре небо.