Розділ 9 Останній лист і Таємниця Ліарін

Сторінка  42

Адріан їхав мовчки. Кінь рівно ступав кам’янистою дорогою, що вела з ельфійських земель у бік людських королівств. Дерева ставали нижчими, повітря — сухішим, а небо вже не здавалося таким світлим, як серед ельфів.

Його думки знову і знову поверталися назад.

До зелених вулиць міста ельфів.
До фонтану.
До Ліарін.

Він мимоволі стиснув поводи.

— Я обіцяв повернутися… — тихо мовив він сам до себе.

Але тепер у нього була робота. Обов’язок кур’єра — завжди рухатися вперед, навіть якщо серце хоче зупинитися.

Увечері він зупинився на узліссі, неподалік торгового тракту. Розвів невелике багаття, напоїв коня й сів, притулившись до сідла. Дістав із сумки чистий пергамент, чорнило і перо.

Цього разу він писав не Ліарін.

Він писав додому.

Дорогі тату і мамо.

Пишу вам з дороги, вже на шляху до людських земель. Моя подорож триває довше, ніж я думав, але зі мною все добре.

Я багато де побував. Бачив землі звіролюдів, ельфів, темних ельфів. Світ великий, але кожен шлях рано чи пізно веде додому — тепер я це розумію краще, ніж будь-коли.

Я часто думаю про вас. Про наш дім. Про запах дерева в майстерні, татові руки, мамині страви. І про сестричку. Передайте їй, що старший брат обов’язково приїде. Я хочу побачити, як вона росте.

Можливо, коли повернуся, я вже буду не сам. Але про це — іншим разом.

Бережіть себе. Я вас дуже люблю.

Ваш син,
Адріан.

Він довго дивився на підпис, перш ніж обережно скласти лист і запечатати його.

— Скоро… — прошепотів він. — Я обов’язково приїду.

Наступного дня дорога вивела його до людського міста — просторого, галасливого, з кам’яними стінами й знайомим шумом життя. Тут пахло хлібом, димом і кінським потом. Тут був дім для багатьох кур’єрів.

Адріан одразу попрямував до кур’єрської гільдії.

Глава гільдії — сивочолий чоловік із уважним поглядом — прийняв його без зайвих слів. Вони обмінялися короткими фразами, як це роблять ті, хто розуміє одне одного без пояснень.

— Дорога була спокійною? — запитав глава, приймаючи лист.

— Переважно, — відповів Адріан. — Але світ не став тихішим.

Глава кивнув.
— Він ніколи таким не був.

Після офіційної частини Адріан вийшов на вулицю. Місто жило своїм життям, і він вирішив затриматися тут на кілька днів — відпочити, перевірити спорядження, дати коневі спокій.

Саме того вечора, коли сонце вже ховалося за дахами, він відчув, що за ним хтось стежить.

— Кур’єре, — тихий голос пролунав з-за рогу.

Адріан миттєво напружився, але не схопився за зброю.

З тіні вийшов незнайомець у темному плащі. Його обличчя було частково приховане, рухи — нервові.

— Хто ти? — спокійно спитав Адріан.

— Той, хто знає більше, ніж хотів би, — відповів чоловік швидко. — І той, кому скоро доведеться тікати.

Він підійшов ближче і прошепотів:
— Та ельфійка… Ліарін. Вона приховує дещо. Секрет. Великий. І він стосується не лише її.

Серце Адріана стиснулося.
— Що саме ти маєш на увазі?

Незнайомець озирнувся, різко зблід.

— Я не можу сказати зараз. Не тут. Не вголос. Але знай: вона не просто кур’єр. Вона…

Раптом з дальнього кінця вулиці пролунали кроки й голоси стражі.

— Там! Він тікає! — крикнув хтось.

Незнайомець різко відступив.
— Мене шукають. Я надішлю тобі лист. У ньому буде правда. Уся. Ти маєш знати.

— Почекай! — зробив крок Адріан.

Але чоловік уже зник у провулках, мов тінь, розчинившись у місті.

Адріан стояв нерухомо, відчуваючи, як у грудях оселяється тривога.

— Секрет… — тихо повторив він.

Наступні кілька днів він залишався в місті. Працював, допомагав гільдії, але думки постійно поверталися до тих слів. До незнайомця. До обіцянки листа.
І до Ліарін.
— Ким ти є насправді?.. — подумав він, дивлячись у нічне небо.

Він ще не знав, що той лист, який має прийти, змінить не лише його уявлення про Ліарін — а й про весь світ, у якому він жив.

Сторінка 43 

Адріан покинув людське місто на світанку. Кам’яні вулиці ще спали, лише кілька торговців розкладали крам, а варта змінювалася біля брам. Він не озирнувся.

Цього разу його шлях лежав додому.

— Перш ніж повертатися в Естмар… — подумав він, поправляючи сумку, — мені потрібно побачити їх. Побути сином, а не кур’єром. Хоч кілька днів.

Дорога була знайома. Поля, лісові стежки, невеликі села, де він колись доставляв листи. Люди впізнавали його — хтось кивав, хтось махав рукою. Адріан відповідав короткою усмішкою, але думки його були далеко.

Він чекав листа.

Того самого, який обіцяв незнайомець.

Коли він побачив знайомий дах і старий паркан, серце стиснулося. Дім виглядав так само — простий, теплий, живий.

— Адріан… — мати не встигла договорити, як уже обіймала його.

Батько стояв поруч, усміхаючись, але в очах було більше, ніж слова.

— Ти схуд, — буркнув він. — Але стоїш міцно. Добре.

А тоді почувся радісний тупіт.

— Ба! Ба! — пролунало з кімнати.

Маленька Елія вибігла, спершу невпевнено, але вже сама, тримаючись лише для рівноваги. Вона зупинилася, подивилася на нього великими очима й усміхнулася.

— Це… це вона? — Адріан опустився навколішки.

— Твій брат, — м’яко сказала мати.

Елія зробила ще крок. І ще один. Потім простягнула до нього руки.

— Ба…т… — пробурмотіла вона.

Адріан завмер.

— Вона ходить… — прошепотів він.

Він обережно взяв її на руки. Вона засміялася, схопила його за плащ і щось весело забурмотіла.

Того вечора він довго сидів із сім’єю. Слухав. Говорив мало. Просто був.

На третій день, коли Адріан допомагав батькові в майстерні, до дому підійшов кур’єр.

— Адріан? Для тебе.

Печатка була незнайома.

Він відкрив лист уже ввечері, на самоті.

Я виконав обіцянку. Тепер твоя черга вирішувати, що робити з правдою.

Ліарін — не просто ельфійка. Не просто кур’єр.