Розділ 8 Путішествіє по світу

Сторінка 36

Минуло кілька тижнів спокійної, рівної роботи. Адріан знову жив у звичному ритмі кур’єра: ранні підйоми, запах свіжого пергаменту, стукіт підков на бруківці, короткі розмови з людьми, які чекали новин. Місто Естмар поступово заспокоїлося після війни, але напруга ще жила десь у повітрі — у поглядах вартових, у посилених патрулях, у тиші за мурами вночі.

Одного ранку, коли Адріан саме сортував листи, до нього підійшов помічник глави гільдії.

— Адріан, глава викликає тебе до свого кабінету.

Хлопець кивнув і, витерши руки об плащ, попрямував сходами нагору. Кабінет глави кур’єрської гільдії був просторим, але стриманим: масивний дерев’яний стіл, шафи з картами шляхів і кордонів, старі печатки різних гільдій. Сам глава стояв біля вікна, дивлячись на місто.

— Сідай, — сказав він, не обертаючись.

Адріан сів. Глава підійшов до столу й повільно дістав зі шухляди кілька конвертів. П’ять. Він розклав їх перед Адріаном рівним рядом.

— Я хочу відправити тебе в подорож, — сказав він. — Далеку.

Адріан уважно подивився на листи.

— Подорож? — перепитав він. — Куди саме?

— До інших кур’єрських гільдій, — відповів глава. — І не тільки.

Він торкнувся першого конверта.

— Перший лист — главі кур’єрської гільдії в землях звіролюдей. Їхні шляхи складні, небезпечні, але нам важливо зберігати зв’язок.

Другий і третій листи він зсунув разом.

— Ці два — в ельфійські землі. Один — королю ельфів. Другий — главі тамтешньої кур’єрської гільдії. Після останніх подій нам потрібна їхня довіра і співпраця.

Потім четвертий.

— Цей лист — у людське поселення на півдні. Там нова гільдія, ще молода, але перспективна.

І, нарешті, п’ятий. Адріан затримав на ньому погляд.

— А це… — повільно сказав він. — Землі темних ельфів?

Глава кивнув.

— Саме так.

— Після того нападу… — почав Адріан.

— Після поразки під Естмаром, — спокійно перебив глава, — темні ельфи зрозуміли, що війна з усім світом — шлях у нікуди. Вони відступили, припинили набіги, закрили кордони. Але тепер намагаються налагодити зв’язки. Цей лист — знак того, що ми готові говорити, а не воювати.

Він подивився Адріанові просто в очі.

— Це небезпечна дорога. Але я довіряю її саме тобі.

Адріан повільно видихнув.

— Я виконаю це завдання, — сказав він твердо.

Того ж дня Адріан почав збиратися. Він перевірив сідло, сумки, запасні плащі, карти, харчі. Кожен лист він загорнув окремо, ще раз перевірив печатки. Це була не просто доставка — це була подорож між культурами, кордонами й давніми страхами.

Ввечері, коли сонце вже хилилося до заходу, він вирішив зробити ще одну важливу справу.

У тихому провулку, де вони зазвичай зустрічалися, Адріан побачив знайому постать у срібному плащі. Каел — нова Срібна Маска — стояв, спершись на стіну.

— Ти хотів мене бачити? — запитав він.

— Так, — відповів Адріан. — Я вирушаю з міста. На кілька тижнів.

Каел насторожився.

— Надовго?

— Досить, щоб я не зміг доставляти тобі листи, — сказав Адріан. — Але… один лист я все ж маю тобі передати.

Він дістав конверт, запечатаний срібною печаткою.

— Це від Срібної Маски, — тихо сказав він.

Каел узяв лист, здивовано дивлячись.

— Але ж ти…

— Прочитаєш удома, — перебив Адріан з легкою усмішкою.

Вдома Каел зламав печатку й прочитав:

«Я теж залишаю місто на кілька тижнів. Не зможу приймати листи.
Якщо хтось писатиме мені — збережи їх.
Коли я повернуся, я прочитаю кожен.
Бережи людей. Бережи легенду.»

Каел повільно склав лист.

— Значить… тепер усе на мені, — прошепотів він.

Наступного ранку Адріан виїхав з Естмару. За його спиною залишалися мури міста, дзвони, знайомі обличчя. Попереду — землі звіролюдей, ліси ельфів, людські поселення й темні кордони, де ще нещодавно палала війна.

У його сумці лежали п’ять листів.
А в серці — спокій.

Бо ким би він не був для світу — кур’єром чи тінню героя — він знав:
шлях, який з’єднує людей, іноді важливіший за меч.

Сторінка 37

Шлях до земель звіролюдей почався ще до світанку. Адріан їхав сам, у кур’єрському вбранні, з важкою сумкою за спиною і п’ятьма листами, які здавалися легкими лише на дотик, але не за значенням. За спиною лишався Естмар — місто мурів і дзвонів, попереду ж розстилалися дикі рівнини, пагорби й ліси, де дороги часто були лише умовними лініями на карті.

Перші дні подорожі минали відносно спокійно. Дорога вела через торгові тракти, де ще можна було зустріти каравани або мандрівників. Але що далі він рухався на схід, то рідше траплялися люди. Ночі ставали холоднішими, вітер сильнішим, а тиша — глибшою.

На четвертий день дорога показала свій справжній характер.

Вузький гірський прохід змусив Адріана зійти з коня і вести його за повід. Каміння під ногами було слизьке від ранкової роси, а з обох боків здіймалися темні скелі. Саме тут він відчув, що за ним стежать.

З кущів вийшли троє — не бандити, а дикі істоти, схожі на гібридів вовків і людей. Молоді звіролюди. Їхні очі блищали насторожено, але без відвертої ворожості.

— Я кур’єр, — спокійно сказав Адріан, повільно піднявши руки. — Маю листи. Не шукаю бійки.

Старший з них, із сивиною в шерсті, вдихнув повітря, ніби принюхуючись.

— Він каже правду, — буркнув він. — Запах міста… і печаток.

Звіролюди відійшли, дозволивши пройти. Це була перша, але не остання перевірка на шляху: буря, що змусила його перечекати під скелею; зламана підкова, яку довелося лагодити власноруч; ніч у лісі, де виття здавалося надто близьким.

Та кожне випробування він долав — не силою, а витримкою. Як і належало кур’єру.

На сьомий день подорожі перед ним відкрився краєвид міста звіролюдей. Воно не мало мурів у звичному розумінні — замість цього місто було вплетене в природу. Дерев’яні будівлі зростали навколо велетенських дерев, кам’яні вежі були частиною скель, а вулиці здавалися продовженням лісових стежок.