Розділ 7 Сім'я і Новий Герой

Сторінка 28

Після всіх подій — війни, перемоги, таємниць і королівських доручень — Адріан уперше за довгий час дозволив собі зупинитися.
Не фізично — думками.

Він сидів за своїм робочим столом у гільдії кур’єрів Естмара, рівно складаючи листи, але його погляд раз у раз затримувався на вікні. Десь далеко, за пагорбами й дорогами, був його дім. Маленький, тихий, простий. Там жили батько і мати — люди, заради яких він колись і захотів стати кур’єром: щоб бачити світ і завжди мати шлях назад.

Він порахував у думках.
Його не було вдома майже три роки.
Три роки листів. Три роки рідкісних коротких візитів, які не тривали довше дня. Три роки дороги.

— Адріане, — озвався хтось позаду, — ось тобі.

Молода кур’єрка поклала на стіл конверт.
Печатка була знайома. Руки Адріана здригнулися.

— Це… — він уже знав.

Він повільно розламав сургуч. Прочитав перший рядок. Потім другий.
Очі розширилися.

— ЩО НЕ МОЖЕ БУТИ!! — вигукнув він так голосно, що кілька кур’єрів здригнулися й обернулися.

Глава гільдії кур’єрів, старий Марек, підвів голову з-за столу:
— Адріане? Що сталося? Війна знову?

Адріан підняв лист тремтячими руками.
— У мене… у мене з’явилася молодша сестра.

У гільдії запанувала тиша.
Потім хтось усміхнувся. Хтось тихо сказав:
— Ого…

Марек повільно встав і підійшов ближче.
— Отже, я вгадав, — сказав він спокійно. — Ти хочеш попросити відпустку.

Адріан навіть не встиг відкрити рота, як глава гільдії підняв руку:
— Можеш не пояснювати. Я знаю.
Він усміхнувся по-батьківськи.
— Їдь. На кілька днів. Після всього, що сталося… я й так збирався дати кур’єрам відпочинок.

— Дякую, — щиро сказав Адріан і вклонився. — Я швидко повернуся.

— Не поспіхай, — відповів Марек. — Родина важливіша за будь-який лист.

Він вирушив наступного ранку.
На ньому був його звичний кур’єрський одяг: легкий плащ, зручні чоботи, сумка через плече. Не герой, не авантюрист, не Срібна Маска — просто син, що їде додому.

Дорога була знайома.
Ліс, де він колись уперше самостійно доставив лист.
Міст, під яким він ночував, коли був ще новачком.
Село, де йому колись дали перший теплий хліб за роботу.

Кожен крок нагадував, звідки він почав.

На третій день подорожі він побачив дах рідного дому. Невеликий, з черепицею, трохи перекошений від часу — але найрідніший у світі.

— Я вдома… — прошепотів він.

Двері відчинилися ще до того, як він постукав.

— Адріан?! — голос матері зірвався.
Вона вибігла на поріг, не вірячи очам.

— Мамо… — він навіть не встиг сказати більше.

Вона кинулася до нього, міцно обійняла.
— Ти так подорослішав…

Батько вийшов слідом, повільніше, але з тією ж теплою усмішкою.
— Сину.

Адріан обійняв і його.
— Тату.

На столі вже стояла колиска. Маленька.
Вона тихо ворушилася.

— Це вона, — прошепотіла мати. — Твоя сестричка.

Адріан підійшов обережно, ніби боявся злякати диво.
Маленька дівчинка спала, стиснувши крихітні пальчики.

— Вона… — голос зрадницьки затремтів. — Вона прекрасна.

— Її звуть Елія, — сказав батько. — На честь світла.

Адріан усміхнувся.
— Я радий, що повернувся.

Поки Адріан був далеко, місто жило далі.
Ліарін стояла біля вікна гільдії кур’єрів, дивлячись на дорогу.

— Він поїхав, — тихо сказала вона собі.

У її думках раз у раз виникав його образ: спокійний, зосереджений, завжди готовий допомогти. Вона згадувала, як він ніс її на руках уночі, як захищав місто, як навіть не помічав поглядів, що ловили кожен його рух.

— Ти ж розумієш… — прошепотіла вона. — Він завжди в дорозі.

Але серце вперто билося швидше, коли вона думала про нього.

— Коли ти повернешся… — сказала Ліарін, стискаючи в руках кур’єрський жетон, — я, можливо, наберуся сміливості.

Адріан сидів біля вогнища у батьківському домі, тримаючи на руках маленьку сестру.
Світ був складним. Попереду чекали війни, змови, маски.

Але зараз…
Зараз він був просто братом. Сином. Частиною дому.

І ця тиша була найціннішою нагородою з усіх.

сторінка  29

Адріан прокинувся ще до світанку.
Сонячне світло тільки-но починало пробиватися крізь старі дерев’яні віконниці, кидаючи на підлогу знайомі тіні. Це була його кімната — та сама, в якій він виріс. Ліжко трохи скрипіло, шафа з подряпинами від дитячих років стояла на тому ж місці, а на стіні все ще висів старий дерев’яний меч, який батько вирізав йому колись.

Він сів і на мить заплющив очі.
Тут не було шуму міста, дзвону гільдійських дверей чи кроків варти. Лише тиша дому.

— Як давно я тут не прокидався… — тихо сказав він.

Адріан одягнув просту сорочку, перев’язав пояс і, намагаючись нікого не розбудити, вийшов надвір.

Село ще дрімало.
Курка неквапливо перейшла дорогу, дим із кількох коминів підіймався тонкими стовпами, а трава була вкрита росою.

— О, Адріане! — озвався старий сусід Ґорн, що саме ніс відра з водою. — Повернувся-таки!

— Повернувся, — усміхнувся він. — Хоч ненадовго.

Вони перекинулися кількома словами — про врожай, про погоду, про те, як змінилося життя. Люди дивилися на нього з гордістю: хлопець, що пішов у світ і не забув дороги додому.

На узліссі Адріан зупинився.
Він зняв плащ, взяв дерев’яний меч — такий самий, як у дитинстві — і почав тренування. Рухи були точні, відточені роками дороги, боїв і втеч. Він бив по уявному ворогу, ухилявся, переводив подих.

— Кур’єр завжди має бути готовим, — сказав він собі, витираючи піт.

Коли Адріан повернувся, дім уже ожив.
Із кухні тягнувся запах свіжого хліба й каші.

— Ти так рано встав, — сказала мати, помітивши його. — Ще навіть сонце не зійшло як слід.

— Звичка, — відповів він, сідаючи. — Кур’єр завжди встає раніше за інших. Листи не чекають.

Батько сидів за столом, зосереджено вирізаючи щось із дерева. Стружка тихо падала на підлогу.