Розділ 6  Підготовка до битви і розвідка

Сторінка 21

Місто Естмар за один день змінило своє обличчя. Там, де ще вчора панувала буденна метушня купців та ремісників, тепер кожен крок і кожен подих були спрямовані на одне — підготовку до війни.

Ковалі, розігріваючи горни, били молотами по розпеченому металу, іскри сипалися у темряву вечора. Воїни й прості чоловіки точили мечі та списи, жінки зносили їм їжу й воду. Дехто копав рів і встановлював кілки біля стін, інші укріплювали брами товстими колодами. Молодь і ті, хто тримав у руках меч уперше, проходили поспіхом тренування на майдані, повторюючи удари та блоки під наглядом ветеранів.

Будинки перетворювалися на укриття — підвали очищували, виносили старі речі, облаштовували місця для жінок і дітей.

У місті було чути гомін, скрегіт, удари молотів, а над усім цим лунали команди. Здавалося, Естмар ожив, але вже не як торгове місто, а як фортеця.

Тим часом до брами під’їжджали авантюристи, які поверталися з далеких завдань. Побачивши напружену атмосферу, багато хто з них одразу приєднувався: одні допомагали на стінах, інші йшли в склади охороняти провіант, ще хтось — тренував новачків.

Срібна Маска отримав невеликий загін і розподілив їх: кількох він поставив охороняти колодязі, ще кількох — біля складів, а решту розіслав по вулицях, щоб ловити шпигунів чи підпалювачів.

Адріана ж викликали до зали, де зібралися Король Еліан, Королева Ліанель і кілька офіцерів. Біля дверей уже чекала його напарниця — ельфійка-кур’єр. Вона була стрункою, з довгим сріблястим волоссям, а в її зелених очах світилася відвага. Її звали Саеліна.

Король звернувся до них обох:
— Адріане, Саеліно, ви — найшвидші серед кур’єрів. Ми відправляємо вас на розвідку. Якщо побачите ворога чи щось підозріле — негайно повертайтеся. Не вступайте в бій. Ваша швидкість — наше око й вухо.

— Так, Ваша Величносте, — в один голос відповіли вони.

За кілька хвилин обоє вже скакали за міські ворота на чорному нічному шляху. Коні мчали, підіймаючи пилюку, а навколо шуміли дерева.

— Знаєш, — заговорила Саеліна, коли вони трохи сповільнили хід, — дивно все це. Ще кілька днів тому ми носили листи й пакунки, а тепер нас відправляють стежити за армією темних ельфів.

Адріан криво посміхнувся:
— Життя кур’єра. Ми завжди бігаємо між людьми й долями. Раніше — щоб з’єднувати серця листами, а тепер… щоб врятувати ціле місто.

Вона поглянула на нього збоку й ледь усміхнулася:
— Ти говориш як філософ.

— А я просто думаю, — відповів він і знову пришпорив коня.

За деякий час вони дісталися до пагорба, з якого видно було дорогу на північ. Там вони залишили коней у кущах подалі, щоб у випадку небезпеки можна було швидко дістатися й поскакати назад.

— Чекати — найважча частина, — сказала Саеліна, вмощуючись під деревом.

— Так, — погодився Адріан і залишився на варті, спостерігаючи за темрявою.

Тим часом у місті інші кур’єри працювали не менш важливо. Одні носили повідомлення між гарнізонами та складами, інші доставляли накази від Срібної Маски його людям. Дехто вів облік запасів, щоб знати, скільки ще місто витримає облогу. Кожен кур’єр розумів: тепер вони не просто листоноші, вони — нервова система всього міста.

Ніч накрила пагорб. Саеліна спала, схиливши голову на плащ, а Адріан сидів біля вогнища, не зімкнувши очей. Раптом він почув дивний звук. Спершу тихий, наче шелест вітру, але чим далі — тим чіткіше. Це був гуркіт тисяч кроків.

Він схопився, прислухаючись. І зрозумів — це військо. Велике, темне, рухається в їхній бік.

— Саеліно! — прошепотів він, труснувши її за плече. — Вставай! Вони йдуть!

Але ельфійка спала міцно, виснажена дорогою. Серце Адріана билося, він не мав часу. Не вагаючись, він підняв її на руки й кинувся до коней.

Сівши на свого, він швидко пустив іншого вперед, легким ударом по крупу, щоб той мчав поруч. Він пригорнув Саеліну до себе й пришпорив.

Коні летіли по дорозі, немов вітер. Листя й каміння летіли з-під копит. За спиною чувся гул армії, що насувалася, немов чорна хвиля.

Коли вони дісталися до міських воріт, Адріан кричав щосили, ще здалеку:
— Темні ельфи йдуть! Темні ельфи йдуть! Відкривайте ворота!

Варта миттю зрозуміла, що відбувається. Ворота розчинилися, і Адріан із Саеліною влетів у місто. За ними ввели другого коня. Ворота одразу зачинили й заблокували.

Не спускаючи ельфійку з коня, Адріан кинувся до площі, де стояв величезний дзвін. Він ухопив за мотуз і з усієї сили вдарив.

Бамм! Бамм! Бамм!

Гул дзвону прокотився нічним містом.

— Темні ельфи йдуть! Темні ельфи йдуть! — кричав Адріан. — Вставайте всі!

Вікна загоралися світлом, люди вибігали з домівок. Воїни тягнулися до стін, жінки поспішали до укриттів. Авантюристи з гільдії вже займали свої позиції: одні охороняли склади, інші разом із гарнізоном підіймалися на стіни під командуванням Срібної Маски.

На площі з’явився Король Еліан у бойових обладунках, а поруч Королева Ліанель. Король підняв руку, його голос лунав над натовпом:
— Народе Естмара! Не бійтеся! Я з вами! Ми не дамо ворогові взяти наш дім!
І над площею прокотився крик підтримки, який змішався зі звуками дзвонів, що кликали до бою. Місто не спало. Місто чекало.
Воно чекало темних ельфів.

Сторінка 22

Саеліна повільно розплющила очі. Вона лежала в одній із кімнат таверни Естмара, сонце лише сходило й золотило дерев’яні балки над головою. У тиші чути було гуркіт ковалів за вікном і далекий гул підготовки до битви.

Двері відчинилися, й до кімнати зайшов Адріан. Він ніс у руках тацю з хлібом, шматком сиру й гарячим супом. Усміхнувся, побачивши, що вона прокинулася:
— О, ти прокинулася. Добре. Поїж, сили знадобляться.

Він поставив тацю біля неї й подав лук зі сагайдаком, що стояли біля дверей.
— Ось твоя зброя. Всі сказали — йди на стіни, там потрібні твої очі й стріли. А я маю поговорити з Маскою.

Саеліна кліпнула очима, все ще трохи розгублена:
— Ми… вже в місті?