Розділ 4 Нове Місто Естмар

Сторінка 7

Місто Естмар — величне, молоде, але вже багатоголосе місце, де кожен квартал дихав інакше. Тут ельфи мешкали в високих дерев’яних будинках із вигнутими дахами, прикрашеними живими лозами. Гноми працювали в підземних майстернях, із яких линув запах розігрітого металу. Люди тримали крамниці, кав’ярні й невеличкі готелі, а звіролюди — охороняли вулиці, лагодили мости, будували з каменю величні мури.

Адріан ішов вулицею, тримаючи у руках перші листи для доставки. Його уніформа — сіро-блакитна з гербом гільдії кур’єрів на грудях — була новенька, злегка ще пахла майстернею швачки.

Перший лист він доставив гномові-кравцеві на ім’я Брам Голобрам, що тримав підземну майстерню.

— О, новенький! — здивовано буркнув гном, приймаючи лист. — Ну, вітаю в Естмарі. Сподіваюсь, ти швидко бігаєш. Бо ми тут, знаєш, люди діла, а не балачок.

— Зроблю все, щоб вас не розчарувати, сер, — відповів Адріан з легкою посмішкою.

Другий лист він доставив ельфійці на ім’я Алетель, яка керувала бібліотекою в центральному кварталі.

— Дякую, юний кур’єре, що приніс вчасно. Точність — цінність серед ельфів, навіть якщо лист стосується лише нових замовлень книг, — сказала вона мелодійним голосом.

Третій лист — родині звіролюдів, що мешкала на межі міста, біля охоронного валу. Старий звіролюд-ведмідь подякував йому хрипким голосом:

— Давно я не бачив кур’єра, який не боїться підійти прямо. Ти — відкрите серце, хлопче. Це важливо.

Адріан кивнув, вклоняючись, і рушив далі.

Пошуки кур’єрської станції Естмару

Після останньої доставки він розгорнув карту міста, що була в його сумці. Серед багатьох будівель в оточенні зелені був намальований невеликий будинок із позначкою «Гільдія Кур’єрів Естмару».

Його шлях пролягав крізь вузьку вуличку між магазином трав і пекарнею. Там, у затінку, стояла стара двоповерхова будівля з темного дуба, дах якої був критий мохом. Над дверима висіла табличка з вигравіруваним символом: конверта, крило, обгорнуте пером.

— Ось він... мій новий дім, — прошепотів Адріан, торкаючись дверей.

Усередині пахло старими пергаментами, деревиною й кавою. Відразу біля входу стояли великі дерев’яні шафи з відсіками для листів, на стінах висіли карти міста й графіки. За столом сидів чоловік у простій темній куртці з вишитим знаком кур’єра. Його волосся було з сивиною, обличчя вкрите зморшками, але очі — живі, яскраві, мов у молодого воїна.

— А ти, мабуть, новачок, якого надіслав сам король, — сказав він, встаючи. — Я — Дірон Таверн, директор місцевої гільдії. Колись був таким, як ти. І навіть трохи гарячішим.

Адріан став на одне коліно.

— Приємно з вами познайомитись, пане Діроне. Готовий навчитися всьому.

— Вставай, вставай. Тут ми не королям служимо, а звичайним людям. В Естмарі кур’єри — зв’язок, нерви й пам’ять міста. І ми, сину, маємо свою роботу.

Дірон провів його вглиб будівлі. У залі вже працювали інші кур’єри:

Сіріна — ельфійка, мовчазна, точна, відома своєю швидкістю.

Торвин — гном, майстер логістики.

Харг — звіролюд вовчого роду, відповідає за нічні доставки.

Марія — людина, комунікативна, знає майже кожного в місті.

Ларен — літній маг-кур’єр, який відповідає за магічну пошту.

— Із тобою нас шість. Маленька, але ефективна команда. Кожен кур’єр тут має свою зону. Але будеш заміщати, де треба, бо ти — універсальний, хлопче, й умієш з усіма ладнати, — сказав Дірон.

Перший день на посту

Адріан сів за свій новий робочий стіл. На ньому вже лежала дерев’яна табличка з його ім’ям, чорнильниця, перо й перша пачка листів на сьогодні.

Протягом дня приходили різні люди, гноми, ельфи, звіролюди — залишали листи, пакунки, прохання. Адріан реєстрував усе, акуратно розкладав по відсіках.

— Хлопче, не прив’язуйся до звичайного. Кур’єр — це не тільки доставка, це пригоди, зміни, тайни, — якось кивнув йому Дірон, проходячи повз.

Адріан тільки посміхнувся. У глибині душі він почувався вдома.

Аж ось під вечір до дверей увійшла стара жінка в синій хустці. Вона подивилась на нього, потім вийняла з кошика запечатану скриньку й мовчки поклала на стіл.

— Це посилка для... спеціального місця. Тобі потрібно буде доставити її особисто. Завтра на світанку. Там тебе вже чекають.

— А куди саме? — запитав Адріан, беручи пакунок.

Стара усміхнулась ледь-ледь.

— Це не таке місце, яке є на звичайній карті, юначе. Але ти впораєшся. Твоє справжнє призначення тільки починається.

Адріан поглянув на посилку. Вона була важка. І щось у ньому підказувало — це не просто чергова доставка.

Сторінка 8

Тиша запала в кур'єрській станції Естмару, коли стара жінка підняла очі на Адріана. Її зморшкувате обличчя, прикрите каптуром, здавалося надто звичайним — але в очах був блиск, який змушував насторожитися.

— Йди на північ, у напрямку до Туманного лісу, — прошепотіла вона, її голос був тихим, але твердим. — Там буде стара криниця, заросла мохом. Стань поруч із нею, і тебе знайдуть. Але не питай зайвого. Просто передай посилку. В руки.

Адріан кивнув, взявши обережно пакунок — невеликий, обгорнутий темною тканиною з срібною ниткою, без імені, без печаті.

Вийшовши з гільдії, він попрямував до конюшні, де на нього чекав його кінь — вірний темно-гнідий жеребець на ім’я Орін. У конюшні вже була Сіріна — ельфійка-кур’єр, яка годувала свою білу кобилу.

— Доброго вечора, Сіріно, — привітався Адріан, знімаючи сідло зі свого коня.

— О, це ти, герой Естмару, — усміхнулася вона ледь-ледь, іскра зацікавлення спалахнула в її погляді. — Чула, що саме ти побував у дворі ельфійського короля. Це правда?

Адріан кивнув, перевіряючи вогкі поводи Оріна.

— Так, мав честь передати послання королю Елтаріону. Це було… складно, але корисно. Ельфи — народ, який не прощає фальші.

— Я народилася серед них, але не всі ельфи приймають таких, як я, — півкровок, — зізналась вона тихо. — Але чути, що людина змогла заробити довіру нашого короля… Це велике досягнення, Адріане.