Розділ 1. Початок шляху

Світло світанку ковзало вузькими вуличками містечка Куредон, де життя текло у своєму спокійному, але впорядкованому руслі. Над місцевим майданом лунали вигуки торговців, а в затінку брукованих доріг хлопчик, сховавшись за дерев’яною огорожею, спостерігав за вершниками.

Адріан Фолкнер тримав у руках дерев’яний меч, який він сам вирізав зі старої дошки. Його погляд був прикутим до кур’єра, що саме вирушав у дорогу: високий чоловік у плащі, обшитому сріблястими нитками, тримав у руках сумку, яка саяла королівським гербом.

— Хто це, тату? — Адріан обернувся до чоловіка, що стояв поруч. Його батько, Гілберт Фолкнер, був звичайним теслею, але з його голосу завжди звучала гордість.
— Це Віллем, один із ветеранів. Він доставляє секретні послання до столиці.
— А що в тих листах? — хлопчик запитав, намагаючись уявити, які таємниці можуть ховатися у цих посланнях.
— Може, накази короля, може, плани битв. Це не наша справа, Адріане. Але лише кращі з кращих можуть стати ветеранами.

Хлопчик замовк, уважно спостерігаючи, як кур’єр упевнено заскакує на коня та зникає за горизонтом.

— Я теж стану таким, як він, тату, — нарешті мовив Адріан, з гордістю випроставши спину.
— Це нелегкий шлях, сину, — відповів Гілберт із сумною усмішкою. — Але якщо ти справді цього хочеш, починай тренуватися. Вміння різати дерево — це добре, але для такого життя потрібні сила, розум і... сміливість.

Того вечора, коли сонце опустилося за гори, Адріан знову повернувся до мрій. У його кімнаті, скромно обставленій дерев’яними меблями, він розглядав маленький сувій, який отримав від старого сусіда, пана Харроу. Це був старий кур’єрський знак — колись, багато років тому, Харроу був професіоналом, але втратив ранг через травму.

— Пан Харроу, а ви ніколи не шкодуєте, що були кур’єром? — запитав Адріан наступного ранку, коли прийшов до сусіда допомогти з дровами.
— Шкодую? — старий засміявся, кинувши погляд на хлопця. — Ти жартуєш, хлопче? Жодного дня я не шкодував. Бути кур’єром — це свобода, пригода, а ще ти бачиш світ таким, яким інші навіть не уявляють. Але...

Він раптово замовк, і його голос став серйознішим.

— Це важкий шлях, Адріане. Кожен кур’єр — це і меч, і щит. Ми не лише доставляємо листи, ми захищаємо те, що в нас довірили. Іноді ціною власного життя.

Адріан зітхнув, але його очі сяяли ще сильніше.

— А якщо це вартує ризику? Якщо я готовий?

Харроу усміхнувся.

— Тоді починай, хлопче. Зроби так, щоб твоє ім’я запам’ятали. І пам’ятай: кожен кур’єр починав із малого. Навіть королівські кур’єри були новачками.

Після цієї розмови Адріан відчував, що його життя змінилося. Він вирішив: він стане найкращим кур’єром у королівстві. Але попереду були випробування, яких він навіть не уявляв.

Сторінка 2

Тижні перетворилися на місяці, а мрія Адріана стати кур’єром не згасала. Він наполегливо працював, допомагаючи своєму батькові, але у вільний час тренувався. Дерев’яний меч був його вірним супутником. Хлопець вчився зосереджуватись, рухатись швидко і вправно, наче тінь.

Одного дня все змінилося, коли до містечка Куредон прибув емісар короля. Його оголошення викликало шум на головній площі.

— Слухайте всі! — проголосив чоловік у червоному плащі, стоячи на підвищенні. — Кур'єрська гільдія оголошує набір новачків! Всі, хто відчуває в собі сміливість, розум і готовність до пригод, можуть подати заявку на вступ.

Натовп загомонів. Адріан стояв у першому ряду, завмерши від хвилювання. Його шанс був ближче, ніж будь-коли.

— Тату, я піду! — твердо заявив він тієї ж ночі за вечерею.
— Адріане, ти впевнений? — Гілберт глянув на сина, ніби перевіряв його рішучість. — Це нелегкий шлях, ти знаєш. Не всі витримують.
— Я готовий. Це моя мрія. І я її досягну, — відповів хлопець.

Наступного ранку Адріан вирушив на огляд, організований гільдією кур’єрів. Майданчик перед будівлею гільдії був заповнений десятками хлопців та дівчат, які теж мріяли про славу. Хтось нервово переминався з ноги на ногу, хтось хизувався своїми здібностями.

— Хто це такий? — пролунав голос з натовпу.
Адріан озирнувся і побачив високого хлопця з нахабною посмішкою.
— Я — Адріан. А ти? — відповів він спокійно.
— Тебе тут нічого не тримає, друже. Це місце для сильних, а не для селянських дітлахів, — зареготав той.

— Гей, заспокойся, Ральфе, — втрутилася дівчина поруч із ним. Вона виглядала впевненою, а в її руках був лук. — Не всі тут, щоб слухати твоє вихваляння. Можливо, цей хлопець тебе ще здивує.

Адріан вдячно кивнув дівчині, але нічого не відповів Ральфу. Його очі були прикуті до чоловіка в чорному плащі, який вийшов на поміст. Це був капітан гільдії, ветеран, що мав численні шрами на обличчі.

— Мене звуть Гавейн. Я капітан гільдії кур’єрів, — проголосив він, оглядаючи юрбу. — Кожен із вас мріє про пригоди, славу, багатство. Але бути кур’єром — це не лише гонитва за мріями. Це важка робота, небезпека і відповідальність. Серед вас залишаться лише найкращі. Готові до випробувань?

Натовп загомонів, але Адріан лише кивнув.

— Перше завдання — перевірка витривалості. Ви побіжите через Куредонський ліс до фортеці на пагорбі. Там чекатиме наступний етап. Ті, хто не встигне, вибувають. Починаємо зараз!

Гавейн опустив руку, і натовп кинувся до лісу. Адріан біг, відчуваючи, як серце б’ється сильніше з кожним кроком. Ліс був густим, і гілки боляче хльостали обличчя, але він не зупинявся. Поруч бігла та сама дівчина з луком.

— Тримай темп, якщо хочеш дійти до кінця, — сказала вона.
— Я справлюсь, не хвилюйся за мене! — відповів Адріан.