Глава 23

Чи все я зібрала? Так, усе. Поспіхом перебираю речі. А що як буде холодно? Ой, та в мене є магія вогню. А якщо буде надто спекотно?

— Веріссо, — поруч крутиться Еллен. — Це що таке було? Ти чого дракону відмовила? Чому ти йому взагалі збрехала?

— Бо я не потребую його уваги.

— Ну й дурепа. Такий мужик поруч крутиться. Ось ті ж твої молюски — він міг би їх купити. Або в Аркхаїрі за його кошт могла б погуляти.

Закочую очі…

— Я не збираюся ні за чий кошт вирішувати свої проблеми. Це дракон, а дракони зазвичай одружені.

На мене здивовано дивляться.

— Веріссо, — починає подруга. — Ми на курорті. Романи на курорті — зрадою не вважають.

— Ой, Еллен. Я не хочу мати справу з драконами.

— Я не розумію. Вони ж багаті. Побудеш із ним трохи, зате як він тебе озолотить!

Я стискаю руки в кулаки. Вона ж гадки не має, що я теж дракон.

— Одна моя подруга підчепила ексторського дракона. То за місяць, будучи його коханкою, будинок купила.

— Гей, до чого тут це? Для мене неприйнятно бути коханкою! І взагалі, давай швидше збирайся. Омнібус на нас не чекатиме.

— Ніхто нікуди без нас не поїде, — махає рукою Еллен, збираючи свої речі в рюкзак. — І ти змусила мене почати збиратися ще до вечері!

Угу, добряче знаю свою подругу, тому й змусила її збиратися заздалегідь. Бо почнеться: «А макіяж?.. А зачіска?..» Отож сидітиму й чекатиму пів години, поки вона одне око обведе олівцем. Сама дивуюся, як у мене виходить швидко нафарбуватися й привести себе до ладу. А вона — мов черепаха. Навіть на вечерю запізнюємося — все одно обурюється, чого я її кваплю зі збором до Аркхаїру.

У двері стукають.

— Веріссо, відчини, — мстиво посміхається Еллен, виймаючи зелену кофту з рюкзака.

Мабуть, візьме іншу… Опановуючи себе, прямую до дверей. До слова, у номері є невеличкий коридор, тож безлад на ліжку непомітний для того, хто стоїть на вході.

— Хто там? — кличу я.

Тю, крізь наші двері ж ніхто нікого не чує. Відчиняю і застигаю на місці. А все тому, що на порозі стоїть те драконисько! Простягає руку з моїми босоніжками.

— Добрий вечір, — каже він, доки я здивовано дивлюся на своє взуття.

Навіть бачу, що тут усі камінчики на місці. І ремінець не затертий. То це ж нове взуття, що як дві краплі води схоже на мої старі босоніжки! Тут навіть підошва нормальна, не підклеєна.

— Добрий, — відповідаю йому. — І що це значить?

— Господиню взуття знайшов, — він опускає босоніжки.

— Веріссо, хто там? — запитує Еллен.

Злегка висовується з-за стіни. Бачить Найджела.

— Ой. Вітаю! — мило всміхається драконові.

Найджел киває їй, не зводячи з мене погляду.

— То це ваше взуття? — запитує він, знову звертаючи мою увагу на босоніжки.

— Так, її це взуття! — відгукується позаду зрадниця.

— Ні, не моє, — одразу відповідаю я. — Моє було старе, і взагалі там підошву підклеєно!

— Дуже добре.

У номер летять босоніжки, а мене різко хапають за руку. Сама не розумію, як це все трапляється, але я опиняюся за дверима. Жар розпливається тілом, дракониця тягнеться до дракона, розправляючи фантомні крила. Я дивлюся в його сині очі, де розгоряється полум’я, а далі роблю те, що в житті б собі не дозволила. Піднімаю руку й торкаюся пальцем його повіки, що сіпається. Через дотик відчуваю це легеньке тремтіння. А ще те, як його дракон лине до мене. Це дійсно диво — те, як дракони вловлюють сутності одне одного. А деколи їх можна взагалі не відчути, як, наприклад, із дідом Найджела. Його дракон хотів заховатися. А дракон Найджела — так і жадає продемонструвати себе в усій красі.

— І що це значить? — нервово глитаю.

— Ми йдемо на побачення, — відповідає Найджел, не забираючи мого пальця зі свого ока.

— В сенсі? — сполохано питаю. — Яке побачення? Ти зовсім здурів? Витягнув мене з номера, вкинув туди якісь босоніжки!

— Аніяк не здурів, — каже, затуляючи цілий світ своїм величезним тілом. — Ті босоніжки вже розвалювалися. Я не міг дозволити тобі ходити в порваному взутті.

— Ну, знаєш! — обурююся, забираючи руку.

— Знаю, — він ніжно бере мою долоню. — Ми йдемо на побачення зараз, бо потім ти знайдеш сотні причин, аби відмовити мені. До того ж причини надумані.

— Не піду я з тобою на побачення взагалі! — ричу на нього.

Найджел так дивно дивиться на мене.

— Як давно ти не відчувала свою сутність? — запитує.

Я нервово здригаюся, озираючись на всі боки. Аби лише ніхто не почув такого.

— Та тихше ти, — шиплю я.

— Ага, отже, приховуєш це від усіх, — підсумовує він, дивлячись на мене так, що хочеться сховатися від нього подалі. Владний погляд, що не терпить заперечень.