Глава 19

Хто ж такі аванкари? Відповідь на це запитання дуже й дуже проста. Це їздові тварини на кшталт здоровезної хутряної черепахи. Тільки замість панцира — широке тіло з поглибленням і ногами, що стирчать в усі боки. На них можна кататися вдвох і втрьох. Але пропонують, щоб туристи сідали поодинці. Контролювати рух аванкара можна за допомогою тентаклей, що ростуть із його голови. У процесі еволюції тварини звикли, що ось ці двоногі істоти їх годують, отже, їм можна дати змогу керувати собою. А як ще й до травички приведуть — то взагалі радість. Щоправда, каньйон, до якого ми прибули, зовсім не схожий на луки й поля. Як кажуть місцеві — аванкари все зжерли. Тож тепер самі собі на траву заробляють. Точніше, їм на траву на туристах заробляють.

— Зараз покатаємося, — потираю долоні.

Поруч стоїть Еллен, із сумнівом дивлячись на цих створінь. Інструктаж ми вже прослухали. Найголовніше — не смикати їх сильно, вести обережно. Якщо вони раптом заклякають на місці, то згодувати їм пучок трави. Її нам продали — дорогувато, але то вже таке. Після розтрат на молюсків мені вже нічого не страшно. Ще б розібратися, де ж їх тепер для боса взяти знов… Але з цим потім. Зараз треба залізти на цю тварину й покататися. Але ж є на що дивитися! Недарма на аванкарах не рекомендується кататися в спідницях. Тому мені довелося надіти лосини. Зверху кофта й курточка, на обличчі маска, на волоссі шапочка. На вигляд аванкари повільні, але як розганяються — то лише вітер у вухах свистить. Тому одяг має бути практичним і зручним.

— Отже, їдемо туди, — інструктор показує на величезну гору. — Там є спеціальне місце, де зможете зупинитися й сфотографуватися біля длонської пам’ятки. Також там кожному наллють оригінального длонського чаю. Приємний напій, що тонізує та охолоджує.

Я нервово глитаю. Бо ж останнім часом нічого підозрілого пити вже не хочеться.

— Проходимо до аванкарів.

Ми з Еллен наближаємося до тварин.

— Вау, ти ж глянь — миленькі! — видає Еллен.

І лише натовп позаду стримує її від фотосесії з чудернацькими істотами. А я нервово тушуюся. Мені геть не до вподоби те, як аванкари схвильовуються, коли я підходжу ближче. Мнуть копитами запилену доріжку.

— Нумо допоможу, — відгукується помічник інструктора, коли настає наша черга.

Еллен дістається світло-жовтий аванкар, а мені темно-коричневий.

— Я сама, — подруга з легкістю буквально заскакує на свого.

Миттю хапає його за тентаклі, злегка здавлюючи. Аванкар крекче, трохи гарчить і робить пару кроків уперед.

— Веріссо, це так круто! — кричить захоплено подруга.

Вона робить невелике коло і йде в загальний ланцюжок. Далі моя черга.

— Я допоможу, — каже помічник, доки я прикидаю, як би так залізти нормально.

Скептично дивлюся на нього. Аванкари не такі вже й великі. Варто лише перекинути ногу — і все. Проблема в тому, що вони безперестанку рухаються й тремтять, майже не стоячи на місці. Не те що брих.

— Дякую, я сама, — хапаюся за джгут.

— Спершу треба ногу перекинути, — пояснює хлопець.

Аванкар смикається, а я випускаю його тентаклі з рук. Тварина топче землю й гучно пирхає, обтрушуючись після моїх дотиків.

— Дівчино, спочатку ногу, а потім беретеся рукою за все, що вам треба, — знову пояснюють мені.

— Так, зрозуміла я, — відповідаю, піднімаючи ногу.

Як же сісти на це чудо.

— Веріссо, погнали! — гукає моя подруга.

А я знов нажахано червонію. Тілом розливається жар, ніби поруч Найджел. Але він точно не їхав сюди з нами на омнібусі. Про всяк випадок озираюся. Примарилося. Немає тут драконяки. Так, ще раз. Спершу ногу, потім джгути в руку. Перекидаю ногу через аванкара й нарешті сідаю на нього. Хапаюся знову за джгут. Але маю відчуття, що я йому одразу не сподобалася, тож і нині він не в захваті від моєї компанії.

— Тепер злегка смикніть, і він піде вперед, — пояснює інструктор, що підійшов до нас.

Соромно так. Затримую весь рух. Он, Еллен уже на своєму гайнула далеко вперед. А я тут тентаклі жмакую. Нарешті смикаю. Аванкар робить пару кроків уперед і заклякає на місці.

— Ви йому не сподобалися. Дайте йому трави.

— Добре, — дістаю траву і простягаю тварині.

М’якими губами аванкар загрібає запропоноване.

— А можна швидше? — лунає незадоволений голос із боку туристів.

— Стривайте. Ми всі сьогодні встигнемо, — заспокоює інструктор. — Зараз аванкара погодують, і він поїде.

Ага, тільки як би я не смикала мого аванкара, та поївши, він тепер зрушити з місця не хоче зовсім.

— Давай швидше! — ще один голос підганяє.

Інструктор бере мого аванкара за джгут і відводить убік.

— Нехай доїсть там біля пам’ятки, потім підете.

— Дякую, — відповідаю. — А може, треба було іншого?

— Та нічого страшного. Зараз цей трохи оговтається.

Інструктор відходить, а я терпляче чекаю, коли аванкар доїсть траву. Навіть гладжу його жорстку вовну.