Глава 16

Пляж обгороджено величезним парканом. На табличці напис: «Пляж працює із шостої ранку й до шостої вечора». Що ж, логічно. З огляду на те, що після шостої відпочивальники воліють закинутися алкоголем і відпочивати в хмільній атмосфері. Та й ліпше не бувати на морі в темний час доби. Нижче попередження: «Тим, хто потоне, гроші за відпочинок не повертаються». Запах моря витає в повітрі. Яскраві відблиски двох сонць відкидаються від блакитної водної гладі. Хочеться рвонути від паркану просто туди. Проте це не найкраща ідея — можна знести лежаки та парасольки. 

Золотистий пісок смажить ноги, коли ми ступаємо на нього. Мені нічого, а ось Еллен… Пісок летить на чужі речі, поки ельфійка скаче до моря жвавим брихом. Я сміюся з подруги, ступаючи  гарячою поверхнею, що приємно лоскоче ступні. Мені такий жар взагалі не заважає. Навіть навпаки, почуваюся чудово.

— Веріссо! —  кличе подруга безтурботно, ніби це не вона гасала пляжем.

Еллен зупинилася біля вільних лежаків.

— Давай швидше! — знову кричить, анітрохи не соромлячись того, що привертає до себе увагу.

Тішить, що на пляжі не так багато народу. Хоча деякі особи після сніданку, де ми мало не билися за ласий шматок м’яса, запам’яталися й впізнаються. Ми розкладаємо речі, знімаємо одяг і вкладаємося на лежаки. Два сонця приємно гріють шкіру. Я розслабляюся й заплющую очі. Суцільне блаженство. І жодних драконів. На сніданку я мов на голках сиділа, вдивляючись у кожного, хто входив до зали. Можливо, драконам приносять їжу в котедж?

— Гей, дамочки, це наші лежаки.

Розплющую очі, бачачи поруч із нами компашку дівчат. Їх п’ятеро. Попереду стоїть руда дівчина. На її стегнах пов’язано кольоровий рушник. Вона нахабно дивиться на мене й на незворушну Еллен.

— Це ви нам? — уточнюю я, підіймаючи брову.

— А кому ще? — рижуха схрещує руки на грудях.

— Вибачте, але тут немає жодного напису, що лежаки належать вам, — пояснюю.

Еллен відкладає в сторону постфон, у який вона втикала.

— Дійсно, — вставляє подруга. — Ми сюди перші прийшли.

— А ми тут уже чотири дні, — продовжує рижуха й шкіриться, пред’являючи нам ікла. — День нас не було, й наші місця вже зайняли.

Із жінками-перевертнями все складніше. Вони вважають, що всесвіт обертається навколо них. Я ж згадувала про те, якими підкаблучниками є вовки-перевертні? То їхні жінки вважають себе пупами світу перед усіма. Ось тільки ми з Еллен не налаштовані поступатися нашими місцями.

— Послухайте, дівчата, — кажу я, переводячи погляд із рудої на інших. — Пляжі на Длоні належать природі, готелі — їхнім господарям. Нумо не сваритимемося через ці шматки пластику.

— Тоді просто підіть із наших місць, — продовжує руда.

Я важко зітхаю, дивлячись на Еллен. І чого вони причепилися саме до цього місця? Он там трохи віддалік той самий пісок. Чи то вся річ у тім, аби лежати біля стіни, що відмежовує сусідній пляж? Де логіка?

— Ходімо звідси, — кажу подрузі, піднімаючись.

Якщо цим дівчатам місця мало, гаразд. Хапаюся за лежака й тягну його вбік.

— Ти що коїш? — верещить руда.

— Місце вам звільняю.

— Лежака залиш!

— То визначіться, вам лежак або місце. Бо там лежаків немає, — відповідаю я.

Руда гарчить.

— Лежак на цьому місці.

— Ні, так не піде. Або місце або лежак, — наполягаю на своєму.

Руда гмикає, займаючи зі своєю компанією залишені лежаки. Ми ж з Еллен відтягли подалі свої лежаки. Ні, ну правда. Чи не однаково, де лежати? Проте за годину я починаю розуміти, чому ті вовчиці займають місце біля стіни. Адже поруч із нами влаштувалося справжнісіньке чудовисько. Цьому чудовиську на вигляд років шість. Малий троль із трохи жовтуватою шкірою та невеличкими іклами, що стирчать із рота. Побувши коло нього п’ять хвилин, назавжди відречешся заводити своїх власних дітей, а чужих оминатимеш іншою стороною вулиці. Його мати вдає, ніби вона тут ні до чого, а дитина взагалі не її. Хлопчина на наші зауваження ніяк не реагує. А потім до нього приєдналися інші діти. Я б із радістю втекла з пляжу, але ж так хочу бронзовий загар! Лише пів дня потерпіти це божевілля. А по обіді в нас… А, ні. Сьогодні в нас день засмаги. Усе найцікавіше почнеться вже завтра. А нині — відпочинок, відпочинок. І аванкари. Пісок скрізь. У волоссі, в купальнику, на рушнику.

— Я купатися, — кажу Еллен.

Мою подругу це чудовисько зовсім не хвилює. Вона у своєму постфоні з кимось листується. У такі миті їй все одно. Навіть якщо два сонця вибухнуть. Тепла морська вода м’яко обволікає ступні. Дрібні хвилі б’ються об ноги, розбризкуючи сплески. Я повільно заходжу, звикаючи до води. Все-таки не можу з розмаху зануритися, як не дивно. Подобається мені поступово йти далі, обов’язково зупиняючись, аби подумати про тлінність буття, відчути спокій, звикнути до води.

— А-а! — чути позаду крик малого чудовиська.

Сплеск, і я з ніг до голови окроплена. Гр-р-р-р. Вода холодним струмком стікає спиною. Я нервово тремчу, намагаючись не зірватися. А кричати дуже хочеться. Цей малюк ще й штовхає мене у воді. Я пірнаю. Усе ж так краще. Але зовсім не так, як я хотіла! Я хотіла повільно увійти у воду, насолодитися тим, як хвилі б’ються об ноги. Від цієї несправедливості роблю помилку. Я розплющую очі в солоній воді. Ні, спершу все добре. Тут так гарно. Маленькі різнокольорові рибки пропливають повз. Тягну до них руку, а вони вислизають, не бажаючи бути спійманими. Якщо проплисти ще далі, то піщане дно зміниться коралами. Але нас попередили — там не можна нічого чіпати. Я виринаю, вдихаю повітря. Відчуваю, що очі розжарюються, ніби в них піску насипали. Знову заплющую їх і пливу на спині. Як же приємно. І чудовисько далеко. На таку відстань малий точно не попливе. Хвилі гойдають мене, й поволі хилить до сну. Рвонути б до того острову, що видніється з берега. Тільки не варто забувати, що я в морі, а там на березі Еллен, що охороняла одяг. І взагалі краще поспати на лежаку.