Глава 14

Найджел

Чи дійсно вона спить?

Я піднімаю її руку, й та одразу ж падає на ліжко. Нуль реакції.

— Що ж ти так, Веріссо? Я ж тобі дав карт-бланш зі своїм сном, — шепочу їй на вухо. — Роби, що хочеш.

Але дівчина мене вже не чує. Про що я і здогадувався. З її сутністю дійсно щось не те. Гучно ляскаю в долоні — її повіки й не здригнулися. Мій дракон уже облизується на неї, як і я сам. Але ж на ній цей клятий браслет. Поки дракон потребує самиці й потомства, мені як людині доводиться стримуватися. Ще й цей безглуздий запах молюсків, що врізався в ніздрі й не хоче вивітрюватися. До речі, де блокатор? На зап’ясті немає. Невже зняла? Якби зняла, то не спала б зараз. Знаходжу її постфон. Залажу, не відчуваючи ані краплини совісті. Аж раптом у двері стукають.

— Хлопчику мій, чому так шумно? — лунає голос діда.

Треба ж таке. З відстані метру він нічого не чує, а через один оплеск уже тут як тут.

— Іди спати, діду, — одразу відгукуюся.

Хоча… цей старий дракон, можливо, допоможе з проблемою, що спить у моєму ліжку. Зняти з неї цей блокатор. Різко відчиняю двері, доки дід не встиг утекти. Хапаю його за рукав і затягую в свою кімнату.

— Пане Ст…

Я кашляю, не даючи можливості закінчити фразу.

— Я вже застарий для цих справ, — він тицяє пальцем у спляче тіло Верісси.

Її пишна спідниця злегка задралася, показуючи те, що пристойні дракониці намагаються приховувати. Я про стегна. Моя сутність задоволено гарчить, підштовхуючи мене до ліжка.

— Я не для цього, — підходжу до неї.

Почуваюся огидним збоченцем. Але я дійсно не знав, що вона вирубиться від моєї команди.

— Я терпіти не можу людей, — фиркає Веньян.

— Це не людина.

— А хто?

— Дракон.

— Хто? Вона? — здивовано запитує вчений.

Із його інтонацією і я вже починаю сумніватися. Він оглядає її тіло. Де ж цей блокатор? Я знаю, що він може прикрашати будь-яку частину тіла дракониці. Ох, маю надію, мені не доведеться лізти туди, куди б я хотів залізти, коли була б вона при тямі та з бажанням.

— Мій дракон відчуває її сутність.

Дід підходить ближче й оглядає її. Сідає на ліжко поряд. Тонкий золотий ланцюжок блиснув на її стегні, коли я ввімкнув світло в кімнаті. Дівчинка-розумниця! Сховала прикрасу, щоб її не було видно на вулиці. Дід принюхується до повітря. З відразою махає руками від себе.

— Що за сморід!

— Це молюски.

— Просто жахіття! Дракони не їдять молюсків. Вони для нас те саме, що для бриха камінь, — підсумовує він. — Не відчуваю я в ній дракониці.

— На ній блокатор, — не зводжу погляду з неї.

Торкаюся ланцюжка на стегні, відчуваючи тепло, яке випромінює її тіло. Все-таки зачіпаю пальцями її стегно. У Верісси ніжна оксамитова шкіра, якої так і хочеться торкатися. Це божевілля — те, як сильно мене тягне до неї. А ім’я тому божевіллю — блокатор. Але я не збираюся зв’язуватися з нею нерозривним зв’язком. Не маю гадки, хто вона така. Ось тільки дракону на це плювати. Бачить самицю — хоче самицю. Жодного осмислення, лише голе бажання володіти, зробити своєю.

— Ти можеш його зняти? — піднімаю ланцюжок, злегка натягуючи.

— Я ж кажу, я занадто старий для цього, — обурюється науковець.

Мій дракон грізно ричить, мовляв, самиця не для тебе, й нема чого простягати до неї свої старі клешні.

— Я не про це. Невже немає інших способів?

— Хлопчику мій, — відповідає дід. — Зняти блокатор може лише той, хто надів, або, як ти сам розумієш, той, хто зв’яжеться з нею. Боюся, що тут ніяк. Я хоч і старий дракон, але відчуваю, що з нею щось не те.

— І що це значить?

— Заспокой свого дракона, бо він мене зжерти ладен. А я тобі, між іншим, у дитинстві дупу підтирав.

Я закочую очі, радіючи, що дівчина не чує таких подробиць моєї біографії. Мій дракон насторожено гарчить, коли Веньян торкається блокатора. Він перебирає ланки ланцюга, ледь чути передзвін.

— У мене погані новини.

Я напружуюся в очікуванні, хоча найбільше кортить випхати  його з номера.

— Її сутність вмирає. Прикраса на ній так давно, що це взагалі диво, що дракониця в ній досі жива, — пояснює вчений. — Блокатор не зняти нічим. Це стара в’язка. Жоден реагент не розчинить його. Ось дивись.

Він дістає з нагрудної кишені щипчики. Запускає одну частину під ланцюжок, а потім здавлює. Мить — і дід відлітає до стіни. Я допомагаю йому підвестися.

— І що буде, якщо її сутність помре? — у мені щось надривно гарчить, вимагаючи виходу, але я старанно вгамовую дракона.

Я тут на відпочинку не задля того, аби рятувати життя якимось дамочкам, яким напнули блокатор. Хоча це злочин — надіти блокатор на вільну драконицю. І той, хто це зробив, заслуговує на покарання.