Глава 6

— Ніхто не має права псувати нам відпочинок! — обурююся я.

— Веріссо, а може, не треба? — тягне подруга, скептично поглядаючи на балкон на другому поверсі. — Переїдемо, і все. Менше проблем.

— Треба! Жоден дракон не заборонить нам відпочивати тут.

— Та не все так погано, — вона махає рукою. — Я бісиків метрдотелю пускала, тож маємо непоганий результат — він уже підшукав нам місце в іншому готелі! Анітрохи не гірше!

Старий навідріз відмовився приймати наші вибачення. Тож урешті-решт ми посварилися не лише з ним, але й з керівником готелю, що став на його бік. Проблема не варта виїденого яйця, але це ж дракон! Із давніх-давен само собою зрозуміло, що перед ними всі ходять навшпиньки, усі мусять їм підлесливо вклонятися. Годі! Дістало! Навіть тут не дають спокою. Я чесно намагалася поговорити з цим стариганом особисто, але охорона мене до нього й близько не підпустила. Проте натомість мені вдалося довідатися, в якому котеджі він оселився. Отже, якщо не можете дістатися до мети спереду — підкрадіться до неї ззаду, чим я зараз і займуся. Просто залізу до нього в номер, дочекаюся, коли він прийде, і спокійно з ним поговорю. Принаймні нехай мені відповість, як дві скромні дівчини можуть перешкодити його відпочинку?

— Тихіше ти, — шиплю на подругу. — Я не хочу й не збираюся вирушати до іншого готелю. Я бажаю залишитися в цьому. Мені тут сподобалося. Згадай, який у нас план відпочинку. Ми його вже оплатили, а в новому готелі доведеться сплачувати за все заново. Я читала брошури, вказано, що гроші не повертаються. І взагалі, для мене це вже справа принципу — залишитися в «Сонячній лагуні». Жоден дракон не зіпсує відпочинок моєї мрії! Нумо, допоможи. Підстав долоні.

— Коли що, ми не знайомі, — подруга здається, поєднуючи руки в замок.

На моє щастя, будиночки тут маленькі, ще й з невеликими виступами на фасаді. До того ж ліпнини повно, за яку можна чіплятися. Головне, щоб охорона нас не помітила. Я хапаюся за виступ на будівлі, підтягуюся, відштовхуючись ногою від підставлених рук. Мить — і опиняюся вже над першим поверхом, не збавляючи завзяття, спритно хапаюся за балясину балконних перил. Ну ось, ще зовсім трохи. У фінальному зусиллі перекидаю ногу — і… чую тріск тканини. Авжеж. Лише я могла лізти на балкон у вузькій спідниці! Тремчу, як осиковий лист. Ще б пак, я ж скромна дівчина. Принаймні була колись, до певної пори. Ще зовсім нещодавно й подумати не могла, що буду ось так відчайдушно дертися по стіні в чужий номер. Втім, геть усі зайві сумніви. Дороги назад немає. Спускатися вже занадто пізно. Тримаючись руками за поручень, сідаю на нього верхи. Ще ривок — і перекину другу ногу.

— Веріссо, — чую напівшепіт подруги.

— Та тихше ти, — прикладаю палець до губ.

Ще бракувало, аби мене тут спіймали. Тоді, от не маю сумнівів, не до нового готелю переселять, а вже значно далі — депортують геть на Екстор, та ще й без права повторного в’їзду.

— У тебе… — Еллен тицяє пальцем на мій зад, а потім хапається за голову й робить великі очі.

Я лише відмахуюся рукою. Мовляв, то вже потім. Передусім дракон, а далі вже все решта. Видихаю, збираюся із силами й перекидаю другу ногу. Втрачаю рівновагу. «Ай! Ой! И-и-и-и», — б’юся колінами об бетонне покриття. Не розрахувала зовсім трішки. То чого ж так боляче?! На щастя, балконні двері було відчинено. Інакше вся моя авантюра провалилася б, а героїчний підйом виявився б марним. До того ж щільна фіранка вдало прикриває вікно, тож якщо дракон наразі в спальні, то він мене не помітить одразу. Чи вставати, чи повзти — ось у чому питання. Поміркувавши, роблю вибір на користь другого варіанту. Затамувавши подих, уважно дослухаюся до того, що відбувається в номері. Тиша. Штовхаю москітну сітку й рачком вповзаю в кімнату. Можна з полегшенням видихнути — вона порожня. Але якщо дракон увійде просто зараз, то дуже здивується. Втім, дивувати дідугана — то дивувати. Хоча він теж в ударі. Це ж треба. Вигнати нас із готелю! Ну як йому таке спало на думку? Чого ж так не хотів усе вирішити мирним шляхом? У кімнаті — напівтемрява. Продовжую свій шлях на колінах, досі не маючи гадки, що мушу промовити старому. Ще й спідниця так «вчасно» порвалася на найцікавішому місці, просто по шву розійшлася! Тож у найвідповідальнішу мить, що очікує на мене, вигляд матиму — що треба! З оголеним задом крізь залишки порваного вбрання…

Доповзаю до середини кімнати й потихеньку встаю. Злодійкувато озираюся. Погляд впирається в ліжко розміру кінг-сайз. Ага, отже, я все ж таки в спальні. Чудово! Слух ледь вловлює приглушені голоси, що лунають по інший бік стіни. Здається, хтось у сусідній кімнаті. Сподіваюся, дідусь. Він мені якраз і потрібен. Хутко сідаю на ліжко, випрямляю спину й складаю руки на колінах. Мерщій зображаю серйозний вираз обличчя — ні дати ні взяти дівчинка взірцевих манер. Усе, тепер я готова до ділової розмови. Аби ж то! Руки тремтять, я неабияк нервую. І не дивно! В житті не була такою сміливою: так нахабно вдертися до дракона в номер — все одно що залізти до нього просто в пащу! Аж раптом з боку коридору чути чиїсь кроки. І вони геть не схожі на старечі — занадто впевнені. Може, охоронець побачив, коли я лізла по стіні? Завмираю. Усвідомлюю, що час бігти. Кидаю погляд на балкон, але… Двері відчиняються раніше, ніж я встигаю зробити бодай крок.

На порозі з’являється чоловік. Високий, зі світлим волоссям, підстриженим «їжачком». Високі вилиці над злегка запалими щоками утворюють сурові, правильні риси привабливого обличчя. На вигляд йому виявилося не більше років тридцяти п’яти. Словом, характеристика «старигана-дракона» тепер була тут дещо недоречною, а радше — комічно абсурдною.