Глава 2

Будівля «Міжпросторового телепорту» — грандіозна споруда з куполоподібним скляним дахом. На тому даху в центрі підноситься у височінь велетенський пам’ятник місцевому правителю — орку Диргарну Бомбі. Він уже багато років править цим світом — Екстором. Подейкують, що Диргарн Бомба не надто полюбляє драконів, тому тут їх найменше. Зате він радий усім іншим: перевертням, тролям, ельфам, людям.

Проте хто зупинить дракона, якщо він волітиме мешкати саме тут? Для драконів не існує кордонів. Тим паче для еліти. Просто такий бідний світ, як Екстор, не особливо приваблює снобів. Можна сказати, Екстор — останнє місце, де житиме дракон. Адже погода тут більшу частину доби нельотна. Та й взагалі просто не злетиш високо — у небі постійно стоїть жовтогарячий смог.

Я домовилася зустрітися з подругою біля газетного кіоску відразу після роботи. Ми обидві завершуємо о шостій. Портал у нас о восьмій. Часу на дорогу — цілком удосталь. Тим паче враховуючи, що подруга працює в п’ятнадцяти хвилинах від «Міжпросторового телепорту». Якби не одне «але». В Еллен є один незначний недолік. Ну зовсім малесенький, суща дрібничка. Вона. Завжди. Спізнюється. Випадок саме з таких, коли домовляєшся з подругою зустрітися о п’ятій годині вечора, але достеменно знаєш заздалегідь, що раніше від сьомої вона просто не з’явиться навіть під страхом смерті. Ось це якраз про Еллен.

Пів години стою, переминаючись із ноги на ногу. Вже відкрили контрольний пункт, де перевіряють багаж перед телепортацією на Длон. Починаю нервувати дедалі більше. Та врешті-решт де ж вона?! Сама й не знаю, чому я її терплю. Хоча ні, знаю — Еллен завжди прийде на допомогу, коли щось трапиться. Нехай навіть, якщо ця допомога істотно запізниться.

Нарешті бачу знайому жіночу фігуру біля скляних дверей, що ведуть до терміналу. Вона щось видивляється в натовпі, але помітивши мене, махає рукою. Я прямую до неї, тягнучи за собою валізу. Всередині вирує обурення. Ну скільки ж можна затримуватися?! Вже майже восьма! Ми от-от запізнимося, а квиток на Длон коштує цілих дві мої зарплатні. Я і так тривалий час старанно заощаджувала й відкладала, відмовляючи собі в усьому. Навіть пригадувати не буду, що м’ясо потягом останнього року бачу хіба що на полицях крамниць!

Валіза з неприємним скреготом різко йде вбік. Маленьке коліщатко відкочується і зникає десь серед численних ніг натовпу. Нервово топаю, відчуваю, як під час мого стрімкого просування вперед хруснув каблук. Ось чого мені ще бракувало сьогодні! Зламаної валізи та взуття!

— Дозвольте я вам допоможу, — поруч виникає чоловік приємної зовнішності й тієї ж миті підхоплює мою валізу.

Я ще дужче чіпляюся за ручку, не бажаючи віддавати своє майно не зрозумій кому. Повз тісно проходять уперед люди, майже зачіпаючи нас. Роздивляюся того випадкового новоспеченого помічника — величезний, м’язистий, із хижими рисами обличчя. Втім, одяг на вигляд пристойний, на руці — дорогий золотий годинник. Може, таки й справді просто вирішив допомогти?

— Я вас ще здалеку помітив, — він шкіриться, показуючи білосніжну усмішку з подовженими іклами — властива риса вовків-перевертнів. — Спало на думку, чого б не допомогти симпатичній дівчині?

Ну коли так, то від допомоги я точно не відмовлюся. Обережно відпускаю валізу. Вовк умить перехоплює її за ручку й міцно береться якнайзручніше. Портали порталами, але ніхто не гарантує, що клієнти тут не позбудуться власних речей. До мене вже двічі підбігали якісь підлітки, слізно просячи бодай трохи мідяків, через те що їм, буцімто, на портал додому бракувало. І якби ж то лише один такий підійшов, але ж їх тут взагалі безліч. І це я ще мовчу про тих, що просять позичити постфон, аби написати повідомлення другові!

— Дякую. Але може, тоді не варто так завзято виривати валізу з моїх рук? — задерла голову догори, аби звернутися до нього.

Чоловік високий, я навіть на підборах ледь дістаю йому до підборіддя.

— Не хотів вас налякати. Куди ви прямуєте? — він знову всміхається.

Така доброзичлива усмішка. Ну ось, хоч щось приємне на початку поїздки!

— До порталів на Длон, — відповідаю я, спостерігаючи за ним і притискаючи до себе сумочку.

— Овва, я теж туди! — коментує він.

Яка приємна несподіванка. Ось він — чоловік, який вийшов із найпотаємніших і порочних закутків моєї фантазії. Оцінюю торс, прихований сорочкою. Просто таки насилу стане терпіння дочекатися, коли побачу його на пляжі. Я ж чудово розумію, що на Длон зазвичай подорожують сімейні пари. А одружені чоловіки, ясна річ, давно вже як відсторонилися від радощів життя, що плине за власною довільною програмою, та щедрих витрат на курорти, тож у цьому разі дивитися особливо й нема на що. А ось такий екземпляр, як мій раптовий попутник, — то справжня рідкість. Але ще більша рідкість — із ним познайомитися.

— Веріссо! — Еллен кидається мені на шию. Далі помічає вовка, зацікавлено оглядає його й накручує на палець локон волосся.

Моя подруга — струнка ельфійка. Втім, варто зазначити, що всі ельфи стрункі, тож це аж ніяк не є якоюсь унікальною властивістю, якою вона володіє. Зате Еллен завжди вдягається яскраво й зухвало. Ось і цього разу на ній жовтий вільний комбінезон-шорти, що ледь прикриває стегна.

Але якщо вона дозволяє собі такий відвертий одяг, то я у вільний від роботи час надаю перевагу сукні з вузькою талією, рюшами та пишною спідницею-сонцем.