Розділ 41. Софія

Прем’єру книги призначили на вересень, стаття для АртГалері була готова, тож робити мені було нічого. Проводила час із Тимуром, базікала з мамою і насолоджувалася тихим життям.

Усе змінилося, коли мені зателефонували з тієї самої турагенції, де я замовляла тур до Мілана.

— Добрий день, Софія Федорівна? — поцікавилися на тому кінці дроту.

Я розгублено підтвердила. Що їм потрібно було від мене? Навряд чи ж цікавилися враженнями від проведеного туру. Перевернутий автобус, ночівля в Польщі не накладали найкращих вражень про подорож. Хоч і загалом це не була їхня провина.

— Кілька місяців тому ви їздили з нашою компанією до Мілана, де, — дівчина раптом забарилася, — як би так мовити, сталося кілька неприємних казусів.

Це навіть м’яко сказано. Але перебивати я не стала.

— Наступного тижня в нас знову стартує аналогічний тур…

— Вибачте, але зараз я не готова фінансово для таких розваг, — миттю відрізала. І вистачило ж нахабства? Почекали б хоча б пів року, так ні ж — ідіть, несіть нам грошей та більше.

— Ні-ні, ви не зрозуміли, — панічно затараторила дівчина, — для вас і всіх учасників того туру поїздка буде безплатною. Ми дуже дбаємо про комфорт наших клієнтів і розуміємо, що хоч ви і продовжили тур, але загалом враження змазалося.

— Ви маєте рацію, — не стала сперечатися я.

— Тому наш керівник і започаткував таку ініціативу, — мовила дівчина, — можливо, вас би такий розклад влаштував?

Я задумалася і прикинула, наскільки нахабно буде просити в Дмитра Валентиновича відпустку зараз. Імовірно, дуже нахабно, але спробувати варто — роботи однаково немає. Хіба що на майбутнє — так я можу йому пообіцяти виконати завдання в найкоротші терміни.

Але був ще один нюанс.

— Звучить, звісно, заманливо, але без сина я не поїду. Які у вас умови поїздки для дітей?

Дівчина щось почала клацати — я почула клавіатуру й мишку. Потім попросила зачекати на лінії, бо пішла уточнювати в керівника. Я стояла на кухні і слухала ненав’язливу мелодію, поки усмішка торкалася губ. Як же здорово було б повторити ту поїздку, і не однією, а з Тимуром.

І час донезмоги відповідний.

— Можемо запропонувати вам додатково дитячий пакет зі знижкою в 50 відсотків, — нарешті сказала мені туроператорка.

Я присвиснула. Це була дуже вигідна пропозиція. Дитячий пакет сам по собі коштує набагато дешевше дорослого, а ще й зі знижкою… Відмовлятися від такої пропозиції було б нерозумно.

Правда ж?

— Я можу почекати з відповіддю до завтра? — усе ж таки видавила я.

Не хотіла. Хотіла погодитися і заволати на весь будинок від щастя, але чинити так безрозсудно було б нелогічно. Раптом Тимур не захоче? Дурниці, звісно, напевно захоче. Або Дмитро Валентинович не відпустить?

Загалом, шанси на поїздку були високі, але давати відразу ж згоду я не поспішала. Домовилися зателефонувати вже завтра.

— Тимуре, — я прийшла в кімнату сина, де він збирав конструктор, — як ти дивишся на те, щоби поїхати з мамою в поїздку?

— А куди? — не став швидко клювати на приманку син.

— Туди, куди я їздила сама, — усміхнулася, спершись на дверний одвірок, — в Італію.

— В Італію… — мрійливо вимовив Тимур і підняв великий пальчик догори, не відволікаючись від іграшки: — я за!

Дмитро Валентинович теж відпустив без зайвого слова, але велів бути завжди на зв’язку й онлайн. Формально на такому терміні роботи я не мала відпускних днів. Але завдань не було, тож мене відпустили й побажали гарненько відпочити перед прем’єрою.

Й ось відчуття дежавю захопило мене з головою. Поїзд Київ-Львів, вокзальний годинник. Невиразний голос оголошує прибуття експресів. На вулиці дощ.

— А коли ми вже приїдемо? — розрізав тишу дитячий голос, поки ми їхали в таксі до автобусної станції.

Я не стала засмучувати сина, що їхати нам ще довго. Спочатку до станції, потім — до першої зупинки в готелі. Сподівалася, що розмовами та іграми зможу протягнути хоча б до кордону.

Дощ припинився тоді, коли ми вийшли з машини, але калюж було неміряно. Я постійно оберталася і зупиняла Тимура, коли він прагнув у них стрибнути. Гумові чобітки ми не брали — дурість, звісно, з урахуванням погоди в Мілані.

Але нічого, купимо на місці. Потім буду ходити й усім розповідати, що в мого сина взуття з Мілана. От сміху-то буде. Хихикнула по дорозі.

— Мам, а що це? — раптом буркнув Тимур і нахилився до підлоги.

— Не піднімай із підлоги, Тимуре! Кинь! — я смикнула його за руку, не спускаючи очей, а тому не бачила, куди йшла.

Врізалася в широку чоловічу спину.

— Прошу вибачення, — кинула я, підняла очі й ахнула.

— Так само не дивишся на всі боки, mia bella? — оксамитово вимовив чоловік моєї мрії.

— Марку! — радісно заволав Тимур і кинувся до чоловіка на руки. Той його не просто підняв, а ще й посадив на плечі. — Як тут високо! Мамо, дивись!