Розділ 40. Софія

Ніколи ще я так віддано не віддавалася справі, як зараз. В офіс мені можна було не приїжджати — але це було єдине місце, де мене б ніхто не чіпав і не відволікав. Школа в Тимура закінчилася, літо.

Я приїжджала на роботу, робила собі літр кави й писала. Писала, як навіжена. Дівчатка-адміністратори іноді стукали до мене, але, побачивши божевільні очі й почувши стукіт клавіатури, тихо зачиняли двері. Це вже потім мені розповідали, що заходили, що навіть щось пропонували. Я лише махала їм рукою, мовляв, не відвертайте.

Бо багато накопичилося. Бо життя накопичилося і настільки не було більше сил це терпіти наодинці, що чистий аркуш став моїм найкращим другом. Я розповідала, я писала, я плакала й жила тими рядками, що народжувалися з-під клавіатури.

Я знову знайшла сенс життя.

Імена були змінені. Уже не Софія і Марк, але Анжеліка й Даміано закохалися одне в одного й потрапляли в різні авантюри. Вони були рятувальниками, коханцями, детективами, художниками і, нарешті, тими, хто знайшов себе. Залишалося одне — дописати фінал.

І тут я зрозуміла, що застрягла.

Дмитро Валентинович не турбував мене до вчорашнього дня, але вже й він нагадав, що термін мого особистого часу добігає кінця. Скоро верстатиметься наступний випуск журналу, і мені слід було б повернутися до основної роботи.

— І вашу книгу я теж чекаю, Сонечко, — підморгнув мені головний редактор.

Він кликав мене на каву, на вечерю, погуляти — щоразу я прикривалася то Тимуром, то якимись терміновими справами. Діма не наполягав, але я відчувала, що почасти тому не можу написати фінал історії.

Тому що дуже вже мені не хотілося залишати Анжеліку одну.

Сьогодні я спробувала відкласти книжку і взятися за статтю, але й тут замість художніх слів та оглядів картин я думала про долю моєї героїні. Так і просиділа цілий день перед чистим аркушем.

Мій робочий день офіційно ще не закінчився, але я попередила, що сьогодні піду раніше. Хотіла заїхати в ту саму кав’ярню і повернути старий телефон Олені, офіціантці. Мені було ніяково, що так довго тримала його в себе, але для мене це стало символом точки неповернення.

Точки, коли я почала приводити життя до ладу.

— Добрий день, — привіталася я з мініатюрною дівчинкою, яка стояла за касою, — підкажіть, а Олена ще працює? Вона близько місяця тому допомогла мені, і я хотіла б подякувати їй за це.

— Вона в офісі, зараз покличу її, — миттю відповіла дівчина.

Я присіла за вільний столик. У руках смикала той самий старий телефон. Поруч лежав мій новенький.

— Софіє, це ви? — почувся знайомий голос офіціантки, і я обернулася.

Точніше, спробувала це зробити — Олена миттєво обійняла мене так сильно, що я навряд чи могла взагалі рухатися.

— Ви повернулися! — радісно вигукнула вона. — Отже, усе вийшло? У вас усе добре? Злодія знайшли?

Я щось незрозуміле прохрипіла у відповідь, й Олена поспішила розслабити обійми. Сіла поруч зі мною за столик.

— Злодія не знайшли, — незграбно посміхнулася я, — але зате я знову знайшла себе. Ваш телефон… Я б не впоралася без вас, Олено.

І в поривах емоцій я міцно стиснула руки дівчини у своїх.

— Вибачте, що не повернула його раніше, — тут же додала.

— Та ну що ви, — махнула рукою дівчина, — головне, що з вами все гаразд. Я переживала. Так і не написали мені!

Я ніяково розсміялася і поспішила виправити цю помилку — внесла номер Олени у свій список контактів і пообіцяла писати. Розповіла їй, як потрапила в детективний вир, як мене взяли на нову роботу. І що тепер я пишу книгу.

— Я навіть не здивована, — підморгнула мені дівчина, — як побачила вас, так одразу відчула, що далі буде тільки краще. Але автограф мені залишите?

— Спочатку книжку треба дописати, — я хихикнула, — а я застрягла на фіналі. Ніби як головні герої за законом жанру мають бути разом, але в реальності…

— Знаєте, — Олена перебила мене, хитро блиснувши очима, — мені одного разу сказали, що сюжетам судилося збутися. Спробуйте написати фінал таким, яким би ви хотіли, щоб він був. Хто знає, може дива трапляються?

Ми ще деякий час говорили, після чого я схаменулася — дівчині, певно, потрібно було працювати. Але вона лише загадково посміхалася і продовжувала базікати. Додому я прийшла вже надвечір.

А до ранку відправила Дмитру Валентиновичу готову книжку з фіналом.

Наступний місяць минув так швидко й непомітно, що я навряд чи встигала усвідомлювати те, що відбувалося. Випуск нового журналу, редактура моєї книжки, верстка, обкладинка, спілкування з такою кількістю людей, що я не могла пригадати всі їхні обличчя. І це при тому, що пам’ять на обличчя в мене була відмінна.

Серпень ласкавим шепотом торкнувся моєї щоки рано вранці.

— Мамо, мамо, ми сьогодні підемо гуляти? — розбудив мене Тимур, з розбігу стрибнувши на ліжко бомбочкою.

Я потягнулася до годинника — ледь перевалило за сьому ранку. Застогнала й закрила обличчя простирадлом.

— Мамо, ну що ти соня така, вставай! — не відставав син, стрибаючи з місця на місце.