Розділ 39. Марк

З редакції журналу я вилітав не те що в люті — у сказі. Софія поводилася так, ніби ми були далекими знайомими. Загалом, тими, ким вона нас і бачила, враховуючи мій статус «майже одруженого чоловіка». І що я їй міг сказати? Посеред її нового, як виявилося, робочого місця?

На вулиці очима знайшов потрібний автомобіль і махнув водієві. Він під’їхав ближче, але в салоні я був не один. Там сиділа вкрай незадоволена Наталі. Губи підібгані, пальці настукують дивний ритм, а очі спрямовані кудись у далечінь.

— Начебто день паршивий у мене, а злишся ти, — хмикнув я, коли сів поруч.

— Є новини, — тихо промовила Наталі, — і вони чекають у твоєму офісі.

Більше деталей вона не поспішала мені розповісти. Чи то не довіряла моєму водієві — із чого б це? Чи то, і в це я вірив більше, не володіла всією інформацією. Те, що чекало на нас у моєму офісі, могло стати сюрпризом і для неї. Судячи з обличчя моєї секретарки — сюрприз необов’язково був приємним.

Якийсь час ми їхали в тиші.

— Вона сказала, що поверне гроші за телефон, — випалив я те, що мучило весь цей час.

Але Наталі тільки хмикнула.

— Я здивована, що Софія його одразу не повернула, як я пішла.

— І що б ти тоді робила?

— Хто знає, — Наталі перевела на мене лукавий погляд, — мені не відмовляють.

Щось мені зовсім не хотілося знати, на які саме хитрощі пішла моя секретарка, щоб умовити Софію взяти подарунок.

В офісі нас і справді чекали. Спершу я побачив тільки темні кучері на потилиці і поважну позу, і вже було подумав, що цей тип уявив собі не бозна-що. І новини принесе виключно капосні.

Помилився в обох здогадках.

Моїм несподіваним гостем виявився двоюрідний брат Давид. Він ніколи не був трудоголіком, часто марнував гроші батька на вечірки, але голова в чорта була світла. Як Джузеппе, тільки від світу реклами та просування бренду. Від такого можна чекати всякого.

Він же приніс мені невимовно чудовий подарунок.

— Привіт, братику, — хмикнув Давид і потягнувся з обіймами, щойно я перетнув поріг офісу.

Я все ще був насторожі.

— Ти в справі чи побазікати? — запитав і, не чекаючи відповіді, запросив чоловіка з кімнати очікування в безпосередньо мій кабінет.

На моє запитання Давид так і не відповів, але поспішив зайняти крісло навпроти мого столу.

— Синьйоре Далессіо, вам чай чи каву? — запитала Наталі, і я здригнувся.

— Наталі, нас тут двоє. Обидва Далессіо, — з легкою усмішкою зауважив я. — Давиде, ти щось хочеш?

— Ірландська кава є?

З алкоголем? В обідній час? Переб’ється.

— Ні, — відрізав і виразно подивився на брата.

— Тоді не треба, — навіть не обертаючись до дівчини кинув він.

Очевидно, моя секретарка була геть не в його смаку. На полегшення моє і Наталі. Махнув дівчині, щоб принесла каву мені. В горлі пересохло. 

— То навіщо завітав, Давид? Я грошима батька не розпоряджаюся, тож якщо ти за цим, то нічим допомогти не можу, — одразу окреслив межі.

Давид не відповів, але дістав якісь теки з файлами. Перевірив їх і кивнув. Підсунув до мене і знову відкинувся на крісло. Я весь цей час стежив за ним — не за теками — і зовсім мені не подобався цей нахабний вираз обличчя. Такий, ніби в Давида в руках би козир, про який я не знав.

Але з того, що я чув, єдиним його козирем були потенційні ідеї в майбутньому. А мене це не цікавило — не зараз.

— Що це? — так і не кинув погляд на теку, уважно відстежуючи реакцію брата.

— Вважай це сімейним подарунком, — задумався і зовсім розреготався, — ні, знаєш, назви це весільним!

Моє обличчя було все ще кам’яним, а інтуїція всередині кричала, що відбувається щось аж ніяк не приємне — темне, що чомусь має зіграти на користь Давиду.

— До мене донесла пташка на крильці, що ти шукаєш способу уникнути шлюбу та гніву Леонардо, — побачивши мою вкрай негативну реакцію пояснив брат, — я можу це влаштувати. Так уже сталося, що з твоєю нареченою мені довелося зустрітися.

Я заінтриговано підсунув файли одним пальцем. Відкрив теку. У ній було багато фотографій — одна красивіша за іншу. І, судячи з їхнього змісту, Марія Фернандо мала вельми специфічні смаки, які мій не найвищих звичаїв двоюрідний брат був не проти задовольняти.

І не він один.

— Батько вб’є тебе за це, — не відриваючи погляду від фотографій кинув я.

— Не вб’є. Я чого тільки не робив, а Леонардо завжди прощав мене.

— Що ти хочеш натомість? — підняв на нього очі.

Не вірю я в безкорисливі стосунки всередині сім’ї Далессіо. Так, ми один за одного горою — але в зошиті борги записуються. Так само як батько позичив мені порятунок друга, так і Давид, я був упевнений, чогось чекав у відповідь.

Він просто знизав плечима.

— Зараз? Нічого. Але в житті різні ситуації бувають. Зараз я допоміг тобі, й одного разу, сподіваюся, ти прикриєш мене, — на цих словах Наталі принесла чашку кави.