Розділ 35. Софія

Останнім часом я дуже багато писала. Усе, аби не перевіряти телефон щогодини на предмет дзвінка від Марка. Дзвінка, якого не надходило. Повідомлень теж не було…

Тож я з головою поринула в нову роботу. Пальці призвичаїлися друкувати, і я все швидше набирала заготовлений у моїй голові текст. Легко створювати статті, коли ти просто пишеш те, що проговорював роками.

А я проговорювала це все роками — суть художників, чому вони творять, що вкладали в ту чи іншу картину, на думку критиків і на їхній власний задум. Чому саме ця картина знайшла свою аудиторію і продається за мільйони, тоді як інша припадає пилом у когось на полиці?

Я писала, як заведена, часом зовсім забуваючи про домашні справи. Могла прокинутися тільки з приходом Тимура додому — його забирала мама, щоб не відвертати мене від написання. На сина я завжди знайду час, тому ноутбук закривався, відкладався, хоча крадькома в той бік я все ж поглядала. Іноді. Коли Тимур захоплювався новою іграшкою.

Конструктор тепер валявся в нас по всьому будинку, як колюче нагадування про присутність Марка в нашому житті. Щоразу, коли хотілося заволати на всю квартиру, бо наступила голою п’ятою на елемент конструктора — ось тоді я не витримувала й бігла перевіряти телефон.

А потім знову сідала за статті, щоб зануритися з головою в текст і не думати. Без чоловіка простіше. Мама все життя тягне батька за собою. Без нього їй було б простіше. Хіба не так?

Й ось учора мій трудоголізм знайшов відтулину. Мені написав головний редактор журналу.

Шановна Софіє Федорівно!

Ваші тексти чудово написані, приваблюють аудиторію на наш сайт і блог. Хотів би поговорити з вами про більш довгострокову співпрацю, ніж контракт на фріланс основі? Як ви дивитеся на такий варіант?

Будь ласка, дайте знати до кінця сьогоднішнього дня. Я б хотів призначити зустріч на завтра, щоб знати, яким робити наступний випуск журналу.

Я, зрозуміло, погодилася. Тож ми домовились зустрітися вже сьогодні о десятій ранку.

Збиралася з тремтячими руками — макіяж доводилося або підтирати, або зовсім починати з початку. Вийшла з дому — впустила ключі. І ні, це не нещастя чи невдача, це божевільний клубок нервів, який скував горло. Я не шукала нову роботу десять років. Солідний термін, щоб встигнути забути, як це — йти на інтерв’ю.

В автобусі переминалася з ноги на ногу. І в телефоні не поритися — я все ще зі стародавнім апаратом охоронця Валери… якщо мене візьмуть, то з авансу одразу ж куплю новий. А цей поверну Олені. І шоколадку занесу.

Уже біля будівлі редакції я трохи заспокоїлася. Зрештою, мої роботи вони знають — отже, не має виникнути труднощів? Просто поговоримо про можливі умови та мої очікування. Так, найімовірніше цим обмежиться.

Із цими думками я зайшла в будівлю, знайшла потрібний поверх і назвала адміністратору своє ім’я. Миловидна блондинка вказала на крісло й попросила зачекати.

— Кава? — з-за стійки запитала вона.

Мабуть, чекати доведеться довго.

— Не відмовлюся, — ввічливо посміхнулася.

Хол мав затишний, але професійний вигляд — оздоблення деревом, білосніжні столи й дивани, крісла — кавового тону. Переді мною стояв невеликий скляний столик із журналами АртГалері та ваза з квітами. Не лілії — нарциси. Теж красиво, хоч і не так чуттєво.

Я потягнулася до журналу. Цікаво, який вигляд матимуть мої статті тут на сторінках? Яскравий опис? Фотографії? І буде так підписано: Автор Софія Фролова. Серце захоплено застукало, уявляючи собі цю картину. Надто вже приємну, щоби бути правдою.

Я гортала журнал, поки не натрапила на весільні анонси. Захват у грудях змінився невір’ям, болем, відчаєм. Розчаруванням.

«Завидний холостяк Марк Далессіо нарешті одружиться», — кричав заголовок статті.

— Перепрошую, Дмитро Валентинович чекає на вас, — пролунав наче здалеку до мене голос асистентки.

Я автоматично кивнула з легкою напівпосмішкою і встала із сидіння. Що ж. Цей тиждень був насичений подіями і всі вели до одного.

Моєму повному порятунку в роботі.

Я постукала у двері, щоби попередити про те, що входжу, і зайшла в затишний кабінет. Він був зроблений професійно, але не позбавлений приємного оку декору. Рослини перепліталися з деревом біля стін, електронний камін ледь чутно тріщав біля протилежної стіни.

Переді мною стояв стіл — довгий, дубовий із міцними ніжками та ледь помітним оздобленням. Це все створювало відчуття натуральності. Єднання з природою в центрі галасливого мегаполіса.

За столом сидів приємний чоловік складного віку — йому спокійно можна було дати і тридцять, і п’ятдесят років. Його очі уважно стежили за екраном ноутбука, поки він щось набирав. Поправив окуляри.

— Добрий день, я — Софія…

Чоловік підняв угору вказівний палець, не відриваючись від написання чогось важливого. Я підібгала губи в подобі усмішки й залишилася стояти на місці — розглядати інтер’єр офісу.

Але не встигла тільки почати роздивлятися фікуси — чи що це за витвір такий у горщиках?! — як чоловік зняв окуляри, протер очі й подивився на мене шалено уважним поглядом.