Розділ 33. Марк

Я йшов уздовж пустельної ділянки. Чуйка всередині знемагала: волала не просто криком, сурмила в усі сурми, била в барабани й бубни про те, що я вплутуюся у вкрай темну й небезпечну справу. Що Джузеппе міг би й сам розв’язувати свої проблеми.

Цю розумну внутрішню панянку доводилося згортати в тугий вузол і нагадувати, що завдяки таланту Джузеппе всі мої галереї досягали успіху. Друг підтримував мене навіть у найсміливіших проєктах. Було б неправильно кинути його зараз — тоді, коли вже й так зроблено надто багато.

Наближався до Ворожкова. Той стояв і якось смикано озирався на всі боки. Його «Шкода» поруч виглядала надто скромно, майже непримітно. Помітивши мене Ворожков кивнув.

— Де тачка? — кинув він, параноїдально озираючись.

Це не було проколом мене або поліції — легенда була придумана заздалегідь.

— Подалі звідси, — цокнув язиком, — чи накажеш Порш просто в руки викрадачам передати?

Ворожков фиркнув.

— Мажори, — сплюнув. Я скривився.

Нічого, недовго терпіти цей непотріб. Досить просто почути умови угоди, отримати товар і дочекатися підкріплення. П’ять хвилин — не більше. П’ять хвилин можна й потерпіти.

Ворожков не ініціював розмову — стояв, періодично озирався і метушливо поглядав на годинник.

— Перейдемо до справи чи так і будемо тягнути кота за причинне місце? — фиркнув йому в обличчя.

— Не лети, товар ще їде.

Я насупився. Якщо машина цього виродка була тут, значить, за його словами, товару там не було. Чому? У цьому бере участь ще хтось? Чому заздалегідь це не обговорювалося? Я кинув погляд у порожнечу, де після кодового слова мали з’явитися машини копів.

Подати знак зараз? Але тоді Ворожкова буде ні на чому брати. Стояти й чекати теж не вихід — незрозуміло, що за план він придумав.

— Ми говорили про зустріч удвох, — спробував натиснути, але марно.

На обличчі злочинця проявилося полегшення.

— Он їде, — видихнув він і махнув рукою.

Очі його вмить посвітлішали, з’явилася якась надто нудотна посмішка. Не знаючи я передісторії, подумав би, що цей хлопчина взагалі випадково затесався в цьому неблагополучному районі. Надто вже янгола нагадував.

Обернувся до авто, що під’їхало, й обімлів. На передньому сидінні сидів хтось, явно знайомий Ворожкову. А на задньому сидінні з маленькими очима мишки сиділа Софія. Mia bella.

Дивилася на мене здивованими очима, у яких мерехтів переляк. Очей не відводила.

Ворожков поспішив до її дверей, відчинив, поцілував дівчину в щоку — і як мене не вивернуло від цього?

— Марку, а що ти тут робиш? — вивільнилася з обіймів Софія і поспішила до мене. — Знову за своє?

— Ви знайомі? — обличчя Ворожкова витягнулося.

Недобре. До біса недобре. Стиснув зуби, був готовий закотити очі й лаятися найдобірнішим італійським матюком, аби тільки не говорити того, що потрібно було.

Потрібно було замилити очі Ворожкова брехнею. Найбезпросвітнішою брехнею — але настільки правдоподібною, щоб навіть Софія повірила.

Особливо Софія.

— Так, переспали разок, — холодно кивнув у її бік.

Дівчина перестала дихати. Я бачив, як округлилися її очі, як наповнилися сльозами, як продовжувала вона стояти і пронизувати мене нерозуміючим поглядом, поки я мовчав. Як зрадник, як боягуз, як той, на кого не можна покластися.

— Кульбабко, а ти не погана, — присвиснув Ворожков.

Виродку! Я мало не загарчав. Для тебе вона ніколи не буде кульбабою, ти, бур’ян тополиний. Ти навіть пилу біля її ніг не вартий.

Нелюдських сил мені коштувало не кинутися на Ворожкова.

— Товар тут, перевіряй, — кинув він і відчинив багажник авто таксі.

Отже, це було прикриття… Дівчина на задньому сидінні таксі не викликала б ні в кого запитань. Навіть поліція не стала б підозрювати таку машину в злочинних махінаціях. Зручно.

— Про що ви говорите, що за товар? — насупилася Софія, спробувала підійти ближче до Ворожкова.

— Стій на місці, кульбабко, чоловіки вирішують справи, — і підморгнув їй.

Скрегіт моїх зубів точно було чути. Якнайшвидше підійшов до багажника для «перевірки». Там стояли в ряд картини, виконані нехай і в хаотичному стилі, але безумовно пензля мого друга. Я його стиль серед тисячі впізнаю.

Ворожков розпоров одну картину швейцарським ножиком. Простягнув мені на пробу. Я кивнув.

— Якість альпійська, — присвиснув я.

Кодове слово для копів. Подумки почав відлік 60 секунд. Мені потрібно було заговорити зуби Ворожкову рівно на одну хвилину — потім усе буде скінчено. Тільки б Софія не втручалася.

— Дивно ти висловлюєшся, звісно, — здивувався Ворожков.

— А ти ніколи не був в Альпах? — у відповідь кинув я підготовлену фразу. — На самій вершині відчуття таке саме. А якщо поєднати…