Розділ 32. Софія

Гнів усередині клекотав з образою. Не те щоб я очікувала досьє на Марка Далессіо, коли ми приємно проводили час — але він і не справляв враження сталкера! Чи як ще назвати того, хто стежив за мною нишком?

Не розуміє людина простого «ні». Ні, йому потрібно принести мені цілий віник — абсолютно неймовірних, найніжніших, найкрасивіших лілій — і підкупити дитину конструктором. Мамі моїй теж зуби заговорив. А насправді за ним ховалася вкрай неприємна личина…

Піднялася до квартири, зупинилася, видихнула. Заходити у квартиру в розбитих почуттях не вихід. Тихіше, Софіє, у цьому житті не всі одразу показують своє справжнє обличчя. Цей ось… Краще, що показав зараз, коли між нами все скінчено.

Точно. Так буде краще. Тепер у тій історії поставлено крапку, а якщо з’явиться до мене ще раз — погрожуватиму поліцією.

Зайшла у квартиру. На маму не звертала уваги принципово. У вітальні вже було прибрано, тому я пішла прямо до Тимура. Втечу з поля обговорень «а що за мільйонер до тебе клинці підбиває» оголошую успішною.

Тільки перед самим сном ми з мамою зіткнулися на кухні. Вона вкрай виразно дивилася на мене, поки підрізала лілії. Я запропонувала допомогу, але погляд проігнорувала.

— Не розкажеш? — спробувала дотиснути мама.

— Ні, — коротко кинула і вийшла з кухні.

Сподіваюся, тепер точно зрозуміло, що ця тема мене не чіпає. Ні, чіпає, звісно, але поки що — тільки за болюче.

Пів ночі провела за ноутбуком. Розлючені почуття до Марка послужили важелем натхнення. Я писала. Писала так багато, як ніколи. Спершу припускалася страшних помилок, одруківок, нервувала і злилася ще більше — а отже, більше мотивувалася продовжувати. Я писала про художників, з якими працювала, про їхні картини і значення, приховані за поверхнею зображення.

Коли дійшла до імені Морані, то пальці завмерли. Чи варто писати про цього художника? Адже він друг Марка… Я не хочу мати нічого навіть приблизно спільного з ним, але ж ми працюємо в одній сфері. Неминуче зіткнемося. То чи варто ігнорувати цей зв’язок уже зараз?

Із цими думками сама не помітила, як заснула. На екрані так і висіло розпочате «Джузеппе Морані — відомий італійський художник».

Що, ймовірно, стало причиною мого тривожного сну й недосипу, як наслідок. Вставати не хотілося. Ось абсолютно. Хотілося крикнути мамі, що сьогодні вона сама поведе Тимура до школи, що я захворіла, їду на Північний Полюс і взагалі мене немає!

Цю хвилинку самобичування і перекладання відповідальності на чужі плечі я провела в затишному ліжку, після чого все ж встала й побрела готувати синові сніданок.

На голові спорудила якусь невиразну зачіску — але в рамках пристойності для того, щоб вийти на вулицю. В останній момент вирішила нанести макіяж — хіба мало хто за мною спостерігає?

Ні, це маячня, мене не має ніхто хвилювати! Фарбуюся для себе! І красива тільки для самої себе!

— Мамо, підемо в кіно на вихідних? — попросився Тимур, коли ми вже підійшли до школи.

— Звісно, любий, ти на якийсь конкретний мультик хочеш? — і позіхнула так солодко.

— Тато казав, що ми сходимо, — протягнув син. Я насупилася. Ігор не мав би обіцяти таких речей за моєю спиною — особливо, якщо не здатен стримати обіцянку.

Прокоментувати я не встигла — той самий Ігор з’явився за поворотом біля воріт школи. Тимур побіг до нього, вони обійнялися і про щось мило розмовляли. Але здається Ігор чекав аж ніяк не сина, щоби поспілкуватися. Бо дуже довго та спокусливо дивився на мене.

Я підійшла ближче.

— Привіт, — вимовив на видиху й нахилився до моєї щоки для поцілунку. Завмер.

А я дозволила. Не сіпнулася у відповідь. Чи то від злості на Марка, чи то від недосипу, чи то просто втомилася чинити опір і бурчати на весь світ.

Його губи торкнулися моєї щоки. Втім, кінця світу не настало — серце не здригнулося, відрази теж не з’явилося. Цікаво.

Пролунав дзвінок, і син потягнувся до мене, щоби попрощатися.

— Щасти в школі, любий, — я потріпала його по голові.

— Ти — чудова мати, — не відриваючи очей від Тимура, промовив Ігор.

— Я знаю, — посміхнулася, — ти теж будеш чудовим батьком. Колись.

— Я вже ним є, знаєш! — й удавано так обурився.

— Ні, — я кокетливо закусила губу, — ти є батьком. А до чудового, Ворожков, тобі ще б підтягнутися…

Ігор розсміявся, запустив руку у волосся і похитав головою. Підійшов ближче. Перевіряв, чи не відійду? Я не відійшла, але більшого йому б не дозволила. Усьому свій час.

Ігор теж не поспішав — здавалося, він чудово бачив, на що я готова й на що ні. А тому вимовив, як ні в чому не бувало:

— Підемо на побачення, кульбабко?

Мама точно не схвалить. Вона завжди його на дух не переварювала, і ніс відвертала, варто було мені лише заговорити про Ігоря. Він був темою табу в нас у домі. Можливо, це вплинуло на моє рішення. Можливо, усе той же недосип. Можливо, те, що я справді сумувала за цими очима й голосом зі злегка вловимим глузуванням.